16 грудня Автономна спілка трудящих, Антифашистська дія та низка позаорганізаційних активістів і активісток зібралися біля посольства Казахстану в Києві для того, щоб відзначити другу річницю кривавого розстрілу страйку робітників у Казахстані. На акції були присутні близько 20 людей. Незважаючи на протидію з боку міліції, вони розгорнули плакати і вшанували загиблих хвилиною мовчання.
Причини страйку нафтовиків міста Жанаозень були прості та зрозумілі будь-якому українському робітнику: низька зарплатня, жахливі умови праці, відсутність соціальних гарантій на тлі величезних прибутків, які отримують власники підприємств. Бачачи, що влада їх ігнорує, страйкарі висунули політичні гасла: націоналізація підприємств під робітничим контролем, бойкот парламентських виборів, створення мережі робітничих комітетів і профспілок. Страйк розпочався навесні 2011 року і тривав більше семи місяців; влада поклала йому край, віддавши поліції та внутрішнім військам наказ стріляти по неозброєним робітникам, по їхнім сім’ям та по звичайним перехожим. Загинули 16 людей, більше 60 постраждали.
Фізичне насильство супроводжувалось «юридичною роботою». Ще до розстрілу, в вересні 2011 року, юриста профспілки АТ «Каражанбасмунай» Наталю Соколову засудили на шість років позбавлення волі за організацію «незаконних профспілкових зборів» і «розпалювання соціальної ворожнечі». В серпні на робочому місці було вбито профспілкового активіста Жаксилика Турбаєва та дочку профспілкового ватажка Жансаулє Карабалаєву. Після грудневого розгону 17 учасників страйку було засуджено на терміни від трьох до семи років. В результаті кампанії протесту декому пом’якшили покарання, але деякі з протестувальників і досі за гратами. Під час слідства з активістів вибивали свідчення за допомогою тортур. 20-річний Олександр Боженко, який відмовився свідчити проти своїх товаришів у суді, був убитий.
Жанаозенський розстріл став початком «закручування гайок» по всій країні: було закрито десятки опозиційних ЗМІ, репресій зазнали не лише робітничі активісти, а й буржуазна опозиція. Політичний режим став відверто диктаторським, демократичні декорації остаточно зникли. Серед останніх “деформ”, схвалених урядом – підвищення пенсійного віку жінкам до 63 років та повна заборона будь-яких незалежних профспілок.
Ці новації активно впроваджуються також у Росії та Білорусі. Євразійський економічний союз, який планується створити в 2015 році на базі Митного союзу, передбачає уніфікацію законодавства у трудовому праві та інших сферах; три огидні буржуазні диктатури візьмуть одна в одної найгірші риси.
Ми знаємо, що і Європейський Союз не є зразком демократії та забезпечення інтересів трудящих. Поліцейські кийки там не м’якіші, ніж в Україні або Росії, і це на власному досвіді знають трудящі країн ЄС, які регулярно виходять на демонстрації, протестуючи проти зниження зарплат і соціальної допомоги та підвищення цін. За кого б вони не голосували на виборах, кожен уряд лише сильніше «затягує паски», виконуючи розпорядження ніким не обраних Єврокомісії та Європейського центрального банку.
Український політичний режим також демонструє загрозливі авторитарні тенденції. Події 30 листопада-1 грудня стали найбільш кривавим зіткненням між владою та населенням за останні двадцять років.
Ці проблеми неможливо вирішити перевиборами чи підписанням якогось документу. Відповідь для трудящих України, Казахстану та інших країн одна: класова боротьба і міжнародна солідарність. Нафтовики Жанаозеню та металурги Дніпропетровщини, російські автобудівники та українські транспортники, шахтарі Астурії та Донбасу мають спільний інтерес, і він протилежний інтересам Назарбаєва, Януковича, Путіна, Меркель, Ахметова та інших представників правлячого класу.
Усвідомити цей інтерес заважає патріотична пропаганда, до якої вдається буржуазія всіх країн. В Жанаозені робітників розстріляли в День незалежності Казахстану: так правлячий клас відзначив свято єдності держави і капіталу. В Україні теж дискусія поки що йде лише про те, хто повинен контролювати репресивний апарат і чиї прибутки він має охороняти. Ми заявляємо, що цей апарат потрібно зламати, а заводи і фабрики повинні перейти у власність тих, хто на них працює. «Соціальна ворожнеча» – єдиний вид ворожнечі, яку потрібно розпалювати.
Ні війні між народами – ні миру між класами!
Держава і капітал убивають!
Доля одна – класова війна!
