Організація без партії

Ліві ламають списи навколо питання організації. «Політичного суб’єкту», як це називається на політичному арго. Ми бачимо неадекватність існуючих зараз структур лівого руху. Вони мало пов’язані із реальністю. Єдиним вдалим (відносно) проектом є «Пряма Дія», що діє ефективно, не вступаючи у конфлікт ні з синдикалістськими настановами, ні із здоровим глуздом мас. Хоча, кризові явища є і там.  Із часом актив має піти у «доросле життя», а у тому «дорослому житті» «дорослої»  «Прямої Дії» немає.  Стан профспілок, за виключенням кількох тред-юніонів та кількох галузей є катастрофічним. Діяльність українських організації трудящих є незадовільною не тільки з соціально-революційних позицій. Вони банально не здатні захистити матеріальний «буржуазний» інтерес  експлуатованих класів.

Говорити про нині діючі партії та секти не має сенсу. Вони не є ефективними. Навіть із справою просвітницькою, гуртковою вони не можуть впоратися.  Вони майже не пропагують свої погляди, а більше зосереджені на переживанні групової історії чи ідеологічних суперечках. Більшість марксистів ностальгує за старим добрим концептом «робітничої партії».  Втім, всім зрозуміло, що реалізація такої ідеї зараз в Україні неможлива. І так вже 20 років. Навіть нинішній вакуум на лівому фланзі парламентської політики має здатність породжувати тільки симулякри.

Наприклад, всім зрозуміло, що КПРС Грача представляє інтереси робітників і селян тільки за назвою організації. Це іще одна КПУ. Тобто виборча машина, що отримує голоси на південному сході, а в ідеології поєднує псевдоліву демагогію та консерватизм.  Співпрацює з партією найбагатших капіталістів. І інша партія, що займе цю електоральну нішу, буде  вимушена діяти так само.  В 90-х і Соцпартія, і Компартія часто були лідерами народних виступів, спиралися на «низовий активізм». Втім, логіка функціонування партійної структури призвела до того, що ієрархія та апарат остаточно зжерли те, що було стихійно-класового в їхній політиці.

Є певні НУО ліволіберального ґатунку. Як будь-які грантові організації, вони не зацікавлені у рекрутуванні нових прихильників та створенні реальної масової мобілізації. Питання, які вони піднімають, та програми, якими вони опікуються, часто є надзвичайно важливими для соціального прогресу. Але форма «грантоїдських» контор  така, що сама політекономія НУО заважає реалізації цього прогресу. Вони (інколи) дуже влучно ставлять питання, але їхні відповіді є беззубими, а накреслити шляхи реалізації вони неспроможні.  Бо не мають потреби будувати масовий рух.  Діяльність ФРІ по розбудові місцевих організацій є виключенням із правил. Це єдина така НУО в Україні.

НУО залежні від системних чинників політики ЄС чи США. Гроші приходять від структур, що хотіли б «виправити» нинішню ситуацію, нічого не міняючи. Зелені, соціал-демократи, посткомуністи, американські ліберали невдоволені нинішнім порядком речей, але не настільки, щоб міняти засади самої системи. Тож системні «тріщини» вони намагаються виправити із допомогою «клею».  Користь від них є, але вони є в нашій системі малопотрібним додатком. Так, є потреба, щоб права людини чи  гендерна рівність були захищені. Втім, і правозахисники, і феміністки із НГО зробити це, спираючись на місцеву людність, зазвичай, не здатні.  Тому, насправді, НГО сильні тільки завдяки підтримці іноземних організацій, партій та урядів. Відсутність реальної внутрішньої підтримки робить їх залежним від Заходу. Орієнтація на Захід перетворює їх на маргінальну для суспільства силу. Представникам НГу варто подивитися на РФ. Там «прогресивні» ідеї загнані в гетто державою. «Лібералізм» критиків влади асоціюється із роками  грабунку та західними грантами.

Західні інтелектуали не можуть дати нам «ідеологію». Вони інколи влучно критикують, але коли справа доходить до позитивної програми, то хоч образа винось. Девід Харві закликає соціальні рухи «контролювати капіталістичну додаткову вартість». В іншому рядку він заперечує що є кейнсіанцем… Може він і не послідовник Кейнса, але це «капіталізм для бідних». Чи вирішує це проблеми, які породила ринкова система і та сама додаткова вартість?

Політичні кризи на Близькому Сході підривають не тільки «орієнталізм» Заходу, але і модернізацій ний пафос, що є політичною складовою економічних теорій Іммануїла Валлерстайна. Модернізаційний авторитаризм ліво буржуазних урядів Латинської Америки є вчорашнім днем корумпованих неоколоніальних диктатур Африки та Сходу.

Славой Жижек при всьому своєму «ленінізмі» апелює до репресивних інститутів держави (цензури) в боротьбі проти правої загрози, а його розумування у сфері оцінок профспілкової та робітничої боротьби вказують на погане знання предмету. І не тільки актуальної соціології класової боротьби, але і історії питання. Всі вони так чи інакше закликали до державного втручання в економіку в дусі 60-х і 70-х. Сьогодні європейські праві неоліберальні уряди використовують ці механізми для боротьби із кризою. Ефект досить скромний. Крім того, подібна політика ні на міліметр не наближає світ до антикапіталістичної альтернативи.

В світі криза, кінця якій не видно. Подальше руйнування суспільства загального добробуту робить надії на реставрацію соціальної держави примарними. Насправді, соціалістична самоврядна альтернатива (що задовольнить базові потреби) і то виглядає як більш реалістичне завершення краху капіталізму і екологічної кризи, ніж створення нових надпотужних державних систем соціального забезпечення.

Насправді ми бачимо, що «соціальні рухи», «політичні партії» та навіть сучасна програма лівих знаходяться у глибокому нокауті. Тож нам є сенс рухатися в тому шляху, що поєднує повернення до народної утопії соціалізму та раціональну предметну критику капіталізму.

Як вже було зазначено вище, партія буде незадовільним виходом із тупику.  Вона буде у кращому випадку соціал-демократичною прокладкою між трудящими і державою. Задовільної соціал-реформістської програми в Україні не буде.  Її немає і в світі. Щоб були вівці цілі та вовки ситі, економіка має розвиватися ударними темпами, і крім хороших соціалістів мають бути погані комуністи, за спиною яких видно не тільки лави робітничого класу, але і потужну військову машину Варшавського договору. Соціальна держава померла, і спроби відновити її, як і вищі споживчі стандарти, приречені на поразку. Тож іти у владу не варто: ліві мають сформувати контрвладу.

Вчителі, підприємці, студенти під час соціальних протестів продемонстрували, що впливати на владу та примушувати її до поступок можна і не обираючись до парламенту. Всюди, де в протестах брали участь партії… ми маємо різного рівня поразку. Існуюча влада систематично, багато років дискредитовувала парламентаризм. Тож тепер вирішення питань вже можливо тільки методами прямої дії (тобто не шляхом виборів, закулісних компромісів та судових процедур). Держава сама дерегулювала правила соціальної та класової боротьби.

Тож єдиним шляхом є шлях низової агітації. Партія цьому, в умовах дискредитації всієї політичної системи, буде зайвим колесом. Погано змащеним колесом, яке заважатиме руху вперед.  Ми бачимо, що досягнення контрвлади мас можливе. Тож лівим варто не будувати партії, а самим ставати такою контрвладною силою. Якщо на Заході ліві мають електоральну вагу і люди звикли голосувати за них, то у нас всі еволюції типу побудови «Лівої партії» за німецьким чи шведським  зразком є втратою часу та сил. Те саме стосується і спроби створити клон французьких «антикапіталістів». Остання є, взагалі, суто інтелігентською формацією, далекою від робітничого класу. Троцькістські «сектанти» із «Лют Уврієр»  є вагомішим чинником у робітничому середовищі, ніж модні ліві популісти-«антикапіталісти».

Варто виходити із місцевих реалій і будувати синдикалістську чи «автономістську» (політичної філософії 70-х, а не сучасного субкультурництва) організацію. Класичні партії та профспілки демонструють свою неспроможність відповідати на виклики часу. Та і в кінцевому підсумку вони є лише організаціями, які забезпечують функціонування збанкрутілої системи представницької демократії та соціального партнерства.  Торгувати робочою силою із вигодою та приходити на дільниці віддавати свій голос – ось перспектива, яку дає трудящим класам соціал-демократична зв’язка «партія-профспілки».

Політична лінія має формуватися не на рівні ЦК, а всередині самого робітничого руху. Інакше ми стикаємося із тим, що партія-посередник не тільки представляє клас, але і нав’язує йому свою політичну волю та бачення світу (докладніше про це можна прочитати у П’єра  Бурдьє про ФКП). Це відбувається не тому що партія добилася авторитету, а революційна меншість переконала пасивну більшість. Навпаки, партія, як інструмент державної влади, директивно нав’язує свої пріоритети в обмін на представництво.

Ідея єдиної політичної та економічної організації не є новою. Капіталістичні стосунки регулярно примушують пригноблених повертатися до неї. Саме така радикальна позапарламентська профспілкова боротьба соціалістів та анархістів призвела до появи синдикалізму наприкінці 19го – на початку 20го століття. Опортунізм соціал-демократії породив цей синтез анархізму та марксизму.

В 70-х роках анархістський синдикалізм (ідеологізований профспілковий рух) відновився як мікроскопічна фракція лівого руху. В той же час концепції самоуправління, колективної та індивідуальної автономії знайшли прихильників серед автономів-комуністів Італії, лівосоціалдемократичних елементів профспілкового руху та в лівому крилі антифашистської іспанської профспілки «Робітничі комісії».

На даний час ми маємо певну кількість автономних профспілок, що будуються на самоврядних принципах та опонують капіталістичній системі. Це і «творчі синдикалісти» із іспанської CGT та шведського SAС, і «революційні анархо-синдикалісти» із AIT, і  IWW («Індустріальні Робітники Світу» центр в США), і ряд комуністичних та просто бойових спілок по всій Європі. Попри ідеологічні розбіжності та суперечності, вони представляють найрадикальніше крило робітничого класу Європи, що опонує принципам соціального партнерства.  Вони не дуже великі. Так, тільки у іспанській CGT (яку вікі називає найбільшою анархістською профспілкою світу)  є більше 60ти тисяч членів. Інші не можуть похвалитися такими розмірами, але це не означає, що цей рух є безсилим. Навіть кілька сотень німців із FAU (секція AIT) можуть похвалитися перемогами у трудових конфліктах. Для не дуже великих спілок є свої методи роботи.

От це і є можливим шляхом для становлення контрвлади класу.

Ліві визнають свою віддаленість від робітничих індустріальних мас. Втім, це далеко не весь робітничий клас і не всі трудящі. Синдикалістська організація може об’єднувати всіх, крім представників каральної системи та правлячого класу. Насправді, велика кількість робітників сфери обслуговування, людей із нестабільною зайнятістю є такою самою частиною трудящих класів. Має сенс об’єднуватися там, де ми є. Економічний інтерес трудящих є цілком ідентичним такому інтересу українського лівака чи анархіста.

Тож від початку ми маємо будувати міські організації, а вже потім галузеві. Так, до речі, часто будувалися профспілки на початку 20го століття.  Українське законодавство не забороняє подвійного членства у спілках. Тож виходити із ФПУ чи іншої спілки не потрібно. Там, де вдалося на місці сформувати велику групу, її можна і легалізувати, але поспішати брати участь у лобовому конфлікті  із адміністрацією не варто. Бо передчасний спонтанний і дуже революційний виступ може зашкодити справі.   Спілка має базуватися на відкритості та прозорості, але для своїх, а не для класового супротивника.

Також було б добре, якби жінки, що входять у спілку, активно зайнялися б формуванням політики, направленої на гендерну рівність.  Адже крім антагоністичних конфліктів класів при капіталістичних відносинах є і маса інших, що пов’язані із репресивним характером культури та домінуванням, а не безпосередньо із класовим поділом. Хоча саме в проблемах жіночої праці ми можемо побачити додатковий вимір експлуатації та несправедливості. Тому моменти, пов’язані із правами працюючих жінок та стосунками у сім’ях , є моментами, пов’язаними  із класовою боротьбою.

Те саме стосується і інших форм пригноблення. Тож організація має підкреслювати, що вона проти будь-яких форм дискримінації за ознаками статі, гендеру, етнічного походження, культури. І це не «лівацтво», а загальносвітова практика, притаманна найпоміркованішим профоб’єднанням так само, як і радикалам. Бо це НОРМАЛЬНО.

Організація має стояти на чіткій антиклерикальній позиції. Особисті вірування не є приводом для дискримінації людини зі сторони суспільства. Вони також не можуть обмежувати право людини приєднатися до синдикалістів. В той же час церковні ієрархії та консервативні секти не мають права нав’язувати свої досить неоднозначні погляди людям, використовуючи при цьому репресивну міць держави.

Ідеологія політизованих (не в сенсі боротьби за владу, а в сенсі поставлених переднею СУСПІЛЬНИХ завдань) профспілок не є догматичною. Американську IWW створювали марксисти та анархісти. Революційний синдикалізм диктує методи, а не догматичну ідеологію. Навіть, анархо-синдикалісти із МАТ вимушені миритися із плюралізмом в середині інтернаціоналу. Насправді, словом «анархо-синдикалізм» називається кілька політичних філософій. Наприклад, заявлена (від початку) ідейна строкатість українського революційного синдикалізму   може зіграти на користь та відкрити шлях до співробітництва із різними середовищами та організаціями, як в Україні так і за її межами.

Діяльність спілки може спочатку бути зосереджена на критиці грабіжницьких ініціатив влади та агітації проти неоліберальних реформ. Це стосується і законів, і постанов уряду. Це дасть можливість сформувати певне політичне обличчя і перейти до вуличної активності.  Безумовно, формуватися вона має на принципах свободи дискусії та визнання необхідності компромісу та узгодження позиції в рамках організації. Так само індивіди, що ввійдуть до об’єднання, мають  право на свою позицію, якщо вона не суперечитиме засадничим принципам.

Ми розуміємо, що синдикалістська дієва організація ніколи не складатиметься із однорідного в ідейному смислі членства. Тож дискусії уникати не вийде. Соціальна діяльність це не Facebook в якому «лайкають» одне одного із мережевого колективного конформізму.  Крім того у будь-якій організації зберігається можливість переродження формальних чи неформальних лідерів.  Це вимагатиме створення організаційних норм та політичної культури, відмінних від тих що зараз панують у лівому середовищі.  Дискусія має стати підставою для діяльності, а діяльність не є індульгенцією для тих хто вважає себе «вождями».

Необхідно дистанціювання від партійно-парламентської політики і постійний процес ротації повноважень для членів. Ми не маємо відтворювати інститут «вождів» і «мас» в такому русі. На першому етапі створення постійних федеральних органів є не дуже потрібним, але у подальшому, коли в таких інституціях виникне потреба,  їхні функції будуть все одно обмеженими на користь галузевих та регіональних організацій, з’їзду, організаційного референдуму. Тільки федералізм, ротація, примат первинної  організації, пряма демократія зможуть унеможливити бюрократичне переродження.

Важливим напрямком діяльності є «культурна» робота. Це означає не тільки організацію мистецьких заходів. Навпаки. В даному випадку мається на увазі лібертарна та пролетарська політична культура. Це лекції, дискусії, семінари, завдяки яким члени синдикату набувають корисні знання та навички. Це традиційна форма діяльності профспілок, яка у нас просто давно забута.

Також важливо налагодити систему солідарності та взаємодопомоги. Члени спілки допомагають товаришам із пошуком роботи чи приробітку. Надають одне одному послуги в рамках «неформальної» економіки. Важливо, щоб спілка була не тільки запорукою соціальної перспективи, але і була корисна тут і зараз. Малі перемоги мають стати запорукою більших. І так переможемо.