Вибори до Верховної Ради завершились. Тим, хто підтримував ідею бойкоту виборів, буде цікаво знати, що явка цього разу виявилась рекордно низькою за всю історію незалежної України: на дільниці прийшли всього 58% виборців. Ми не схильні приписувати весь цей успіх нашій бойкотистській кампанії: на жаль, у наших умовах ігнорування виборів часто є наслідком повної політичної апатії, а не активного заперечення брехливого інституту парламентаризму на користь прямої демократії. Втім, ми можемо напевно сказати, що частина з тих, хто не голосував 28 числа, керувалися саме міркуваннями активного бойкоту, ідею якого пропагували і ми.
Над цим слід задуматися тим ліворадикалам, які незважаючи ні на що вперто йдуть дорогою парламентаризму, вже проторованою Ебертом, Носке, Шейдеманом (історичні вожді парламентських “соціалістів”) та іншими «достойниками». Трудящі не довіряють інститутам репрезентативної демократії; а ті, хто довіряє їм, голосує за соціальну справедливість в інтерпретації неонацистської ВО “Свобода” та соціал-консервативної КПУ: саме ці дві буржуазні партії заробили найбільший політичний капітал на економічній кризі.
Ми не вважаємо, що електоральний успіх “Свободи” є підставою для істерик і паніки. Реальні дії наці в парламенті, ймовірно, якраз дискредитують їх в очах правої та ліберальної інтелігенції, яка й забезпечила цій партії вражаючий результат. Хоча це й не відміняє необхідності активної антифашистської політики: ігнорувати ультраправих також не можна. Перемога “Свободи” є насамперед вироком українським лібералам, які капітулювали перед гегемонією ультраправих, і уроком для ліворадикалів: не гратися в політичні компроміси, не укладати екстравагантних політичних союзів, працювати над організацією трудящих і піднесенням їх класової свідомості. Замість гратися в буржуазну політику, ми повинні докласти всіх зусиль до поширення лівої гегемонії серед трудящих класів. Справжня політика відбувається на вулиці і на робочих місцях, а не в парламенті чи на телешоу.
