Закони, прийняті Верховною Радою 16 січня і підписані президентом, є реальним і відчутним кроком на шляху до побудови авторитарного режиму за зразком російського, з тенденціями до фашизації. Посилення санкцій за порушення неіснуючого «порядку проведення зібрань», легалізація заочного кримінального судочинства, введення переслідувань за «екстремізм» і «розпалювання соціальної ворожнечі» наближає нас до Путінської Росії, Чилі часів Піночета та інших подібних режимів.
Схожість посилюється тим, що влада наважилась на закручування гайок лише тоді, коли знайшла матеріальні ресурси для підкупу основної маси трудящих. Уряд має можливість кидати пролетаріату подачки протягом найближчих півтора років і розраховує, що це розв’язує йому руки в плані придушення політичних свобод. Влада сподівається скористатись пасивністю трудящих, аби поступово зміцнювати своє панування і розправлятися з політичними опонентами, після чого послідовно знижувати рівень життя політично знешкодженого робітничого класу.
Відмінність від класичного фашизму полягає в тому, що зараз робітничий клас і без того політично слабкий, сильного лівого руху немає, а головний противник режиму – такі ж самі фашисти, що є ударною силою парламентської опозиції. В силу соціально-культурних особливостей України вона досі уникала диктатури за зразком Росії, Білорусі чи Казахстану, але сьогодні це призводить до ситуації вибору між двома фашизмами.
Обирати між ними не потрібно. Тим паче, що вся ця ситуація стала можливою винятково завдяки їхній плідній співпраці: протягом останніх двох місяців вони послідовно підвищували градус протистояння, в якому трудящі з самого початку не мали свого інтересу. І «диктатура стабільності», і «національна диктатура», і громадянська війна будуть згубними для пролетаріату.
В умовах наступу реакції, згортання громадянських свобод і політично паралізованого робітничого класу для нас на порядку денному стоїть побудова антифашистського та антиурядового альянсу і налагодження взаємодії з іншими силами, які поділяють цю задачу. Не треба тішити себе надіями на швидку перемогу, але й одразу здаватися на волю переможців не можна ні в якому разі. Нічого ще не визначено наперед, і наполеглива політична робота цілком може переломити хід подій.
Водночас не може бути мови про відмову від власних політичних принципів заради антифашистських компромісів. Співпрацюючи з іншими політичними силами в спільних для нас питаннях, ми будемо продовжувати всіляко намагатися «розпалювати соціальну ворожнечу». Адже історія післявоєнної Західної Європи, постпіночетівського Чилі демонструє сумну долю лівих рухів, які без останку розчинилися в «широких фронтах». Займаючись опором режиму та опозиції, що однаковою мірою переживають фашизацію, ми повинні виходити з класових, революційних синдикалістських позицій. В інтересах трудящих збереження та розширення політичних свобод; їхнім інтересам відповідає також зростання рівня життя за рахунок правлячого класу, а в кінцевому рахунку – скасування найманої праці та капіталістичної експлуатації. Ці цілі пов’язані в одній нерозривній стратегії, яка не може бути розділена на «актуальну» та «утопічну» частини.
Перед нами лежить довгий шлях розбудови пролетарської культурної гегемонії, сприяння нарощуванню організаційних м’язів та підвищенню бойового духу і класової свідомості трудящих. Ці завдання буде нелегко виконувати в умовах, що складаються на даний момент, але іншого, легшого шляху нема.
АСТ-Київ, 18.01.2013
