На минулому тижні влада в Україні вдалася до останнього аргументу, спрямованого на протестувальників – до оголеного насильства.
Ми не приєднуємось до тих голосів, які стурбовані вуличним протестом, що відходить від мирних стандартів, і намагаються порівну покласти провину на обидві сторони.
На відміну від багатьох інших, ми не згодні з тим поглядом, що найважливіші для суспільства рішення не приймаються на вулиці. Якраз навпаки: вулиці та майдани для нас є найкращими місцями для прийняття найважливіших рішень. Традиція вуличних зібрань, що відроджується в найбільш несподіваних місцях, і оспорювання (нібито непорушного) авторитету держави, що з них випливає, для нас є найздоровішим проявом прямої демократії. Не дивно, що влада будь-якою ціною намагається це оспорювання придушити.
В ситуації виродження представницької демократії, яке видно неозброєним оком, ми з надією спостерігаємо повернення, не лише в Україні, а й у всьому світі, до коріння ідеї прямої демократії – публічних зібрань, які є місцем спільного прийняття рішень, але також і місцем політичних дискусій і зустрічей. На нашу думку, Майдани повинні поставати скрізь, де люди можуть приймати рішення самостійно, без посередників – по місцю роботи і проживання.
Водночас не можна допускати порушення вільного ходу дискусії й голосувань та нав’язування єдиновірної лінії за допомогою насильства, що, на жаль, мало місце на Майдані, коли фашисти й націоналісти грубо нападали на протестуючих лібертарних і лівих поглядів (зокрема, за плакати про декретні відпустки). Було б наївно вважати, що таких ситуацій можна уникнути без активної самооборони.
Ми категорично засуджуємо лицемірство «помаранчевих» політичних вождів. Ми не є прихильниками примирення владних і опозиційних еліт. Наслідки цього «примирення» ми надто добре відчули на власній шкурі: розв’язані руки в еліт, гігантські масштаби кумівства та корупції. Нинішня влада не заслуговує на те, щоб їй дали другий шанс або щоб вона доживала в будинку престарілих. Гнів суспільства прокидається на диво рідко, і часто він є єдиними ліками від нескінченної зарозумілості політиків. Було би нерозумно відправляти людей назад по домівках, щоб вони знову впали в сплячку, в якій перебували протягом останнього десятиліття.
Неможливо уникнути питання про цілі. Населення Боснії в ці дні також палить урядові будівлі – і не ми будемо їм це забороняти. Боснія, мабуть, отримала найжорстокіший досвід з усіх можливих щодо вбивчих наслідків націоналізму. Тому там з’являються гасла братерства народів, а поділи проходять очевидно: не так, як колись, по етнічних лініях, а між тими, хто не має нічого, крім власної робочої сили, та тими, хто експлуатує їхню бідність та їхні попередні ілюзії.
Можливо, Україна не повинна повністю проходити через пекло, відоме з історії Боснії, щоб дійти до висновку, що справжні поділи проходять не між народами, і що олігархи всіх націй та керівники всіх корпорацій завжди поводяться однаково. І що однаковою є наша доля як учнів, студентів, працівників, батьків і пенсіонерів, позбавлених шансів на гідне життя, позбавлених надбання цілих поколінь, всіх хто часто безсило спостерігає за руйнуванням як промисловості, так і природи. Незалежно від того, чи живемо ми в путінській Росії, чи в так часто ідеалізованому Європейському Союзі.
Кожен з нас має знайомих, які пізнали гіркоту еміграції за хлібом. Українці, що гарують за копійки в Польщі, поляки, що гарують за копійки в Німеччині, Голландії та Британії… Машина визиску однакова, і насправді не варто гинути лише заради того, щоб замінити одного погонича рабів на іншого – можливо, лише трохи ласкавішого.
Нехай ваш гнів і ваші жертви не будуть марними, і нехай їхнім єдиним результатом не буде лише те, що на ваших спинах до влади прийде стара-нова олігархія. Нехай не буде ненависті між народами, але нехай правителі не знають спокою!
