Економічна криза і класова боротьба в пізньому капіталізмі

Денис Горбач

журнал “Політична критика” №2

Загальний механізм переростання глобальної фінансової кризи, що почалася в 2007 році, в кризу соціальну[1], досить відомий: протягом останніх трьох років він був неодноразово ретельно описаний численними лівими та ліволіберальними авторами. Банки та інші фінансові установи, які відчули брак ліквідності, звернулися по допомогу до держави, яка їх виручила за рахунок грошей платників податків[2]. Це не вирішило проблем, які стоять перед фінансовим сектором – банки так і не відновили активну політику кредитування, вони «сидять на кеші» і не хочуть списувати безнадійні борги, а криза не закінчиться доти, доки не буде списана величезна маса активів і не відбудеться належна кількість банкрутств. Фінустанови просто пересаджені на апарат штучного дихання, але й ця ситуація не може тривати довго: фінансові ресурси держав у кінцевому рахунку спираються на здатність ФРС США емітувати незабезпечені долари, тобто, вони не є нескінченними. Коли запас міцності буде вичерпано, розпочнеться довгоочікувана «друга хвиля». Тим часом, поставити кризові процеси на «паузу» державам вдалося лише ціною створення величезних дірок у власних бюджетах. Бюджетні дефіцити і обсяги державної заборгованості лише зростають, особливо на тлі економічної кризи, коли податкових надходжень мало, а валові видатки зростають («антикризова» допомога окремим галузям і соціальна допомога безробітним та малозабезпеченим). І ось ті ж самі фінустанови, які вчора отримували гроші в держави, сьогодні занепокоєно повчають політиків на тему фіскальної відповідальності і вимагають скорочувати бюджетний дефіцит. Збільшення надходжень до бюджету організувати проблематично (в США, наприклад, підвищення податків це взагалі табу, страшніше якого – лише політик-атеїст), а скорочення видатків можна влаштувати лише за рахунок «соціальних» статей (військові бюджети в європейських країнах, наприклад, почуваються настільки прекрасно, що можуть дозволити собі імперіалістичну війну в Лівії). Військове та індустріальне лобі переважило всі «соціальні» міркування західних урядів (відповідний інстинкт у них відмер ще в 1990-х роках), і громадянам порекомендували «затягувати пояси». Громадяни не оцінили старань державних мужів і по мірі сил та розвитку класової свідомості почали страйкувати і протестувати, прагнучи повернути достаток докризових років. Звідси, зокрема, і особлива потужність «руху 15 травня» в Іспанії та Греції – двох країнах, де соціальні стандарти особливо стрімко почали падати.

Стартова позиція

Україну найчастіше розглядають окремо від загальноєвропейського кризового контексту, хоча насправді в нас тут більше спільного, ніж можна було б подумати. Наш уряд також допоміг, насамперед, банкам. Наприкінці травня цього року, наприклад, з’явилась інформація про те, що вони й досі винні державі майже 70 млрд. грн., наданих в рамках рефінансування (були й інші механізми допомоги, зокрема рекапіталізація), і більша частина цього боргу є безнадійною[3]. Порятунок банків з іноземним капіталом був головною метою надання Україні кредиту з боку МВФ. Ці гроші видавались саме на «стабілізацію фінансової системи», але віддаватимуть кредит тепер не банки, а держава. Яка для цього повинна буде чималі сумми «зекономити» на громадянах. Жертовність з боку «капітанів промисловості» виключена з багатьох причин, найочевиднішою з яких є їх переважаюча представленість в уряді та парламенті.

Щоби звести кінці з кінцями й розплатитись із кредиторами, держава має три опції: брати нові кредити (рівень зовнішньої державної заборгованості, який був стабільним до першої позики МВФ у 2008 році, тепер активно зростає), емітувати незабезпечену грошову масу (ризикуючи нарватись на конфлікт із кредиторами і знецінюючи грошову одиницю[4]) та урізати «соціальні» бюджетні видатки (паралельно посилюючи податковий і тарифний тиск саме на населення). Всі три інструменти, в різних пропорціях, використовуються українськими урядами протягом останніх трьох років.

Фіскальні проблеми, які почалися з банків, продовжились кризою на світових ринках металів. Оскільки експорт продукції чорної металургії та хімічної промисловості низького переділу є головним «профілем» України, падіння цін на експортних ринках напряму вдарило не лише по олігархах-власниках металургійних підприємств, а й по всій вкрай відкритій українській економіці. Держава не лише недорахувалася податків від цієї галузі, а й вимушена була допомагати їй численними пільгами й «особливими режимами». «Антикризову» допомогу отримали не тільки металурги, а й будівельні та девелоперські компанії, і навіть підконтрольна Таріелу Васадзе корпорація «УкрАВТО», заради якої більше десяти років тому було введено протекціоністські імпортні тарифи на авто, в черговий раз спромоглася вибити собі низку преференцій.

МВФ, видаючи кредит, поставив традиційний набір вимог до економічної та фінансової політики держави – так зване «структурне пристосування». Воно зводиться до лібералізації курсу валюти, скорочення бюджетних видатків і підвищення тарифів (зокрема, підняття цін на газ для населення в кілька разів). Тож сумнівів у тому, хто повинен стати головною жертвою економічної кризи, бути не могло: заплатити повинен пролетаріат і дрібна буржуазія.

Отримувати менше, платити більше

Перший удар населення відчуло вже восени 2008 року: девальвація гривні скоротила фактичні доходи українців майже вдвічі. Якщо до початку кризи курс гривні тримався на рівні 5,05 грн./USD, то протягом лічених днів він перетнув позначку 10 грн./USD, а пізніше стабілізувався на нинішньому рівні – 7,95 грн./USD. Якщо не враховувати паніку внаслідок невизначеності ситуації протягом кількох тижнів і ймовірні пов’язані з цим додаткові втрати внаслідок невірно прийнятих рішень, то для звичайного громадянина пропорційно подорожчали імпортні товари. Всі, хто отримував зарплатню в національній валюті (зокрема, всі працівники бюджетної сфери), збідніли більш ніж в півтора рази, а тих, кому платять доларами, стало значно менше[5]. На 2013 рік прийдеться пік виплат по зовнішньому державному боргу; це означає, що саме тоді слід очікувати чергової девальвації гривні. Тим паче, що це буде післявиборчий рік, наступні вибори відбудуться аж у 2015, а отже, влада (хто б її на той момент не уособлював) зможе не боятися йти на «непопулярні кроки».

Зростання цін не зупинилося з девальвацією: практично одразу уряд почав піднімати акцизні ставки на окремі категорії товарів та послуг, щоб латати бюджетні діри. Та головним інфляційним поштовхом стало подорожчання газу. В Україні імпортний (переважно російський) газ традиційно закуповують підприємства, а населення споживає значно дешевший газ внутрішнього видобування. МВФ зажадав зрівняти ціни для промисловості і населення, щоб покінчити з дефіцитом бюджету НАК «Нафтогаз України». Уже з 1 грудня 2008 року газ для населення подорожчав одразу на 35%. З 1 серпня 2010 року ціна виросла в півтора рази, причому як для населення напряму, так і для підприємств теплоенергетики, що забезпечують опалення й гаряче водопостачання населення. Уряд пообіцяв щопівроку підвищувати ціни й надалі, щоразу на 50%, доки вони не зрівняються з цінами на газ для промисловості. Станом на 2009 рік за офіційною статистикою витрати на комунальні послуги в середньому сягали 9,4% сукупних витрат домогосподарств. Вартість газу величезною мірою визначає загальну сумму таких витрат, але й інші ресурси також дорожчають. Вода, електроенергія та утримання будинку (про це нижче) теж зростають у ціні, а це значить, що невдовзі ті щасливчики, які мають власне житло, будуть змушені віддавати щонайменше чверть своїх доходів лише на нього.

Між тим, «промислові» ціни на газ також не залишались на місці. Наразі російський газ для України коштує дорожче, ніж, наприклад, для Німеччини – незважаючи на географічну близькість першої та віддаленість останньої. Представники нинішнього начебто «проросійського» уряду так і не домоглися суттєвого зниження ціни на газ, незважаючи на серйозні політичні поступки, зроблені навесні 2010 року. Дорожнеча палива прямо відбивається на вартості продукції, а отже, й на рівні споживчих цін. Інфляція зростає, незважаючи на жорстку монетарну політику, продиктовану МВФ.

«Соціальні стандарти»

При цьому неоліберальні реформатори з фондів, фінансованих Рінатом Ахметовим, і з «Комітету економічних реформ» при Адміністрації президента наполегливо прагнуть всіляко зменшити роль різноманітних пільг і дотацій. «Неефективне» дотування державою знижених цін на «соціальні товари» (хліб, деякі крупи та ін.), комунальні послуги, транспортні тарифи тощо пропонують замінити персоналізованими субсидіями «тим, хто цього справді потребує». На практиці це означає, що ціна батона виросте в рази, а тим, хто матиме право купити його за старою ціною, потрібно буде зібрати масу паперів у бюрократичних інстанціях. Досвід Росії показує, що величезна кількість людей, які мають право на пільги, при такій системі про це навіть не здогадуються й платять на загальних підставах. Більше того, в Україні планують видавати пільговикам «соціальні карти» – банківські дебетні картки, на які щомісяця буде нараховуватись певна сумма для придбання «соціальних» товарів, транспортних послуг та ін. Тобто, кількість поїздок у тролейбусі, наприклад, для пенсіонера буде різко обмежена.

Наприкінці лютого міністр соціальної політики Сергій Тігіпко заявив, що його відомство розробляє план скасування інституту прожиткового мінімуму в Україні. На сьогодні це базовий показник, який є основою для визначення цілої низки параметрів системи соціального захисту: мінімальної пенсії, мінімальної зарплатні, допомоги по безробіттю, допомоги малозабезпеченим тощо.

Відповідний «споживчий кошик» був затверджений у 2000 році, і, незважаючи на те, що закон вимагає оновлювати список товарів і послуг, що входять до цього кошика, кожні п’ять років, він не переглядався ще жодного разу. Представники офіціозної Федерації профспілок України (ФПУ) так і не домоглися в Міністерства економіки приведення цього кошика в відповідність до реалій. Наприклад, там досі немає мобільного телефона (хоча сьогодні, за даними Держкомстату, на 100 сімей в Україні приходиться 149 мобільних); є телевізор (чорно-білий), але нема антени; є кімнатна люстра, але нема лампочок; немає проїзду в маршрутках (а це сьогодні основний вид транспорту в містах, крім метро) і оплати освітніх та медичних послуг (які давно вже на практиці є платними); немає й 13%-ного податку на доходи, який мають платити всі, хто отримує зарплатню. Найбільша проблема – відсутність вартості житла в цьому списку. Якщо в 2000 році ще можна було зробити вигляд, що всі громадяни мають власне житло й витрачають гроші лише на комунальні послуги, то тепер очевидно, що в «кошик» слід включати або вартість оренди, або видатки на купівлю житла (наприклад, 1% від середньоринкової вартості однокімнатної квартири на місяць). Потребу в житлі вимагає враховувати й закон «Про прожитковий мінімум», але цього не роблять.

Та й ті товари та послуги, які присутні в наборі, неадекватно оцінюються в грошовому еквіваленті. За даними ФПУ, якби розмір прожиткового мінімуму був належним чином проіндексований відповідно хоча б до урядового прогнозу по інфляції (який завжди відстає від реальності), то з 1 січня до 1 квітня він мав би становити 1168 грн., а не 941 грн., як було прописано в держбюджеті. А якби склад «кошика» було оновлено згідно з мінімальними вимогами ФПУ (звичайно ж, без врахування житла, наприклад) – то і всі 2004 грн. Між тим, офіційний показник перетне 1000-гривневу позначку лише наприкінці цього року: тоді він має дорости до 1004 грн.

Уряд виправдовується «кризою», але мало хто пам’ятає, що в Україні вже багато років і так застосовується «кризовий» прожитковий мінімум. Президентським розпорядженням у 2001 році було введено показник під назвою «рівень забезпечення прожиткового мінімуму». Мається на увазі, що держава тимчасово, до кінця кризи (ще тієї), надаватиме соціальну допомогу малозабезпеченим не в повному обсязі, а лише на певному рівні забезпечення. Ця «кризова» норма збереглася протягом семи років упевненого економічного зростання (в середньому 8% на рік), нікуди вона не ділась і сьогодні: в держбюджеті на 2011 рік цей «рівень забезпечення» для працездатних осіб складає 21% від прожиткового мінімуму, тобто 201,6 грн.! претендувати на державну допомогу наразі може лише така сім’я з двома дітьми дошкільного віку, де сукупний легальний дохід обох членів подружжя не перевищує 1235,2 грн. Або інвалід, у якого місячний дохід не перевищує 573 грн. Тоді держава «докине», але лише до цієї межі.

Цікава деталь: у ст. 3 закону «Про прожитковий мінімум» у списку основних принципів формування набору продуктів харчування наведено «забезпечення дитини повноцінним харчуванням для розвитку організму». Так це формулювання стало виглядати після правок 2005 року, коли звідти викреслили слово «здорового».

При цьому один із пріоритетів, заявлених у програмі діючого президента України – це боротьба з бідністю. Станом на кінець минулого року офіційна межа бідності становила 915 грн., але держава ніяк не допомагає тим, хто заробляє навіть значно менше. Це веде до того, що дійсно бідні громадяни практикують нелегальну зайнятість, щоб їхній офіційний дохід не перевищував встановлених меж. Таким прекаризованим працівникам завжди раді українські роботодавці. Втім, якщо прожитковий мінімум дійсно скасують як такий, усі ці переживання втратять актуальність.

Кодекси честі

У 1998 році президент Кучма своїм указом ввів спрощене оподаткування малого бізнесу. Тим підприємствам та самозайнятим громадянам, у яких річний оборот коштів не перевищує певну межу, дозволили платити єдиний податок – від 20 до 200 грн. Це дозволило легалізувати напівпідпільний «бізнес», яким займалися десятки тисяч колишніх пролетарів, що втратили роботу на початку 1990-х років. З закритих заводів і шкіл вони пішли на базар, перетворившись на дрібну буржуазію. Протягом більш ніж десяти років розмір податку не мінявся, незважаючи на зміни в економіці та девальвацію гривні. В 2010 році «уряд реформаторів» розробив Податковий кодекс, який фактично скасував спрощену систему оподаткування. Незважаючи на вуличні протести, кодекс таки прийняли, з мінімальними поступками. При цьому уряд керувався не лише прагненням збільшити податкові надходження (сумнівно, що вони насправді суттєво зростуть), а й бажанням розправитися з дрібною буржуазією в інтересах великої. Прем’єр-міністр Микола Азаров відверто сказав, що потрібно «загнати назад на заводи», тобто репролетаризувати дрібну буржуазію, яка складають конкуренцію великим торговельним мережам і водночас є цінним кадровим ресурсом.

На «заводах», між іншим, на них чекатиме новий Трудовий кодекс, який планують прийняти восени. В законопроекті, який розробив і активно просуває колишній голова ФПУ і екс-міністр соціальної політики та праці Василь Хара, фактично скасовується норма про 40-годинний робочий тиждень. Під виглядом врегулювання праці водіїв-дальнобійників та будівельників, що працюють вахтовим способом, для всіх найманих працівників фактично вводиться 12-годинний робочий день – і навіть цю межу при бажанні можна буде не враховувати (ст. 143). Роботодавець матиме право приймати власні нормативні акти в односторонньому порядку (ст. 13). Цілої низки нинішніх прав і повноважень будуть позбавлені профспілки (зокрема, їхня згода не буде обов’язкова для звільнення працівника – ст.ст. 121, 122). Комісія з трудових спорів перетворюється на фіктивний орган під повним контролем роботодавця (ст.ст. 227, 435, 438). Роботодавець буде вправі встановлювати відеоспостереження та в інший спосіб наглядати за діяльністю працівників (ст. 28). Особливий репресивний режим планується встановити на малих підприємствах (до 20 працівників): попереджувати про звільнення працівника там можна буде не за два місяці, а за два тижні (ст. 303), роботодавцю дозволять змушувати людей працювати у вихідні без доплати (ст. 304).

Трудовий кодекс намагаються прийняти вже багато років: вперше про це зайшла мова в 2003 році. Завдяки бюрократичній інерції, опору парламентського лобі (представленого однією людиною – головою Конфедерації вільних профспілок України Михайлові Волинцю) та протестам лівих активістів (до яких, на жаль, так і не долучилися робітники) розгляд і прийняття кодексу досі вдається відкладати. Незважаючи на те, що в принципі прийняття репресивного Трудового кодексу вигідне абсолютній більшості депутатів (у першому читанні в 2008 році його підтримали 386 парламентаріїв), на практиці вони та інші роботодавці готові змиритися з реаліями діючого «занадто соціалістичного» Кодексу законів про працю. Адже майже вся країна «завдяки» тіньовим схемам виплати зарплатні працює в прекаризованих умовах; а там, де зарплатня «чиста» (на великих промислових підприємствах), тисне великий рівень безробіття. Тому «соціалістичні» положення КЗпП все одно не діють на практиці: за створення реально діючої профспілки можна позбавитися роботи, до суду звертаються одиниці, а звільнення переважно оформлюються «за власним бажанням». Найбільше зацікавлені в прийнятті нового «гнучкого» законодавства транснаціональні корпорації, які в Україні грають «за правилами», на відміну від вітчизняних капіталістів[6], а також самі ініціатори законопроекту, які протягом десятиліття «освоювали» чималі кошти від різних структур і тепер мають звітувати. Загальний контекст економічної кризи реабілітував розмови про необхідність «структурних реформ», однією з яких може стати новий Трудовий кодекс.

Така ж логіка обумовлює долю ще одного проекту – нового Житлового кодексу. Його автори, так само як і автори Трудового кодексу, «плідно працювали» над ним багато років і зараз відверто кажуть: «Скільки можна вовтузитися з цим документом? За більше ніж 10 років роботи над новим Житловим Кодексом це вже його 17-та редакція. Всі покоління Верховної Ради хотіли прийняти його. Він мені теж сто років не потрібен, як і тим, хто його критикує. Але приймати треба» (заява голови профільного комітету ВР Володимира Рибака 18 травня). В цьому документі остаточно скасовується принцип, за яким кожен громадянин має право на житло, на комерційні рейки переводиться будівництво житла державою; полегшується процедура виселення мешканців будинків «з міркувань суспільної необхідності» (причому якщо виселяють для проведення ремонту або знесення й будівництва нового будинку – мешканцям не гарантоване повернення назад); а головне – нав’язується поголовне створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Створення ОСББ вигідне забезпеченому «середньому класу», який вселяється в нові будинки і не бажає залежати від монополістичних житлово-експлуатаційних контор. Але примусова передача трухлявих «хрущовок» з іржавими трубами і прогнилими перекриттями у власність мешканцям означає відмову держави від будь-яких зобов’язань щодо їх ремонту. Цей царський подарунок насправді розорить більшу частину власників квартир. До того ж, ОСББ будуть зобов’язані обрати ту чи іншу приватну «управляючу компанію» – приватний ЖЕК. Компаній таких буде небагато, бо їх створення буде контролюватись напряму Кабінетом міністрів. Якщо мешканці не захочуть укладати договір з такою фірмою, законопроект передбачає можливість укласти його «усно», шляхом публікації відповідного повідомлення в ЗМІ! Якість послуг після цього точно не зросте, а от комунальні платежі виростуть напевно. Громадян «обдиратиме» кілька приватних фірм, наближених до найвищих чиновників.

Суспільне обурення наприкінці грудня 2010 року змусило депутатів відкласти своє дітище, але в травні вони знов активізувались. Є й обхідний шлях: у тому ж комітеті зареєстровано законопроект, що дублює положення проекту Житлового кодексу щодо приватних ЖЕКів. Громадськість при цьому «обробляють» промовами про приватну власність як основу добробуту країни і про пов’язану з нею відповідальність.

Під розмови про кризу влада намагається протягнути якомога більше непопулярних ініціатив: так, попри успішний опір з боку студентської профспілки «Пряма дія» продовжуються спроби зменшити обсяг державного замовлення в вузах, давши дорогу платній освіті; збільшити плату за студентські гуртожитки; а також прийняти закон «Про вищу освіту», який легітимізує численні грошові побори зі студентів і остаточно комерціалізує всю галузь.

Пенсії

Ще один неоліберальний «довгобуд» – пенсійна реформа. Перехід до накопичувальної пенсійної системи планувався ще з 2004 року, але через перманентні вибори і завдяки вдалій кон’юнктурі на світових ринках реформу було відкладено до сьогоднішнього дня. Передбачається згортання солідарної системи, коли всі внески від працюючих людей, що надходять до Пенсійного фонду, одразу ж розподіляються між сьогоднішніми пенсіонерами. Натомість планується ввести накопичувальну систему: кожен працюючий отримує власний пенсійний рахунок, куди протягом його життя будуть зараховуватись його внески. Звісно, ці гроші не можуть просто так лежати всі ці роки – вони поступлять у розпорядження фінансових установ, які обіцятимуть примножити пенсійний капітал. Але гарантувати нічого не зможуть: у 2007-2008 роках ми побачили, як масово збанкрутіли північноєвропейські пенсійні фонди, що довірили свої гроші респектабельним американським банкам. Заміна однієї системи на іншу не матиме ніякого ефекту на розмір пенсій: коли економіка зростає, гроші будуть і в солідарній системі (люди працюють і платять внески), і в накопичувальній (банки успішно інвестують кошти); під час кризи буде дефіцит як у першій (брак коштів через безробіття і низькі зарплати), так і в другій (збанкрутілі банки вже нікому нічого не віддадуть). Реформа має сенс лише з точки зору відкриття нового, доволі великого ринку капіталів, але для майбутніх пенсіонерів вона означатиме лише збільшення ризиків і зняття відповідальності з держави.

Ще одна пропозиція – підвищити пенсійний вік. В ідеалі «уряд реформаторів» хотів би підняти його для всіх до 65-67 років, але через те, що це вкрай дражлива і непопулярна в народі тема, поки що мова йде лише про підняття його для жінок на одну планку з чоловіками, до 60 років. Прагнучи переконати громадян у доцільності такого кроку, уряд і проурядові експерти не лише лякають демографічними графіками та повторюють ліберальні догми про те, що треба більше працювати, а й адаптують свою риторику для різних статей. Чоловікам натякають на те, що низький пенсійний вік для жінок дискримінує їх, чоловіків, а жінкам роз’яснюють, що підняття пенсійного віку збільшить їм у майбутньому пенсію. Насправді ж, оскільки розмір пенсії залежить насамперед від розміру зарплатні, варто було би вжити заходів для зрівняння цього останнього параметру (наразі в жінок пенсія в середньому на третину нижча, ніж у чоловіків). Незважаючи на масовану пропаганду, переважна більшість громадян не бажає ніяк змінювати пенсійну систему і прагне й надалі «розраховувати на державу», доводячи до розпачу лібералів. А серед тих, хто не проти змін, найбільша частина хоче знизити пенсійний вік для обох статей до 55 років, а зовсім не піднімати його!

Проти неолібералізму?

«Колінний рефлекс» для лівого критика подібних речей на початку ХХІ століття – затаврувати неолібералізм, перерахувати «ексцеси» капіталістичної економіки протягом останніх 30 років і, можливо, додати який-небудь художній штамп на кшталт «фінансове казино». Критика неолібералізму, яка так довго була завідомо маргінальною темою, у 2008 році раптом стала затребувана, потрапила в епіцентр актуальних дискусій. Про це стало можна говорити, більше того – такі розмови стали заохочувати! І це зіграло з багатьма злий жарт.

Тому що якщо в жовтні 2008 року розкривати людям очі на вади неолібералізму було цікаво і незвично, то вже за кілька місяців це стало абсолютно мейнстримною темою. Скрізь, крім хіба що Східної Європи, класичні неоліберали стають такою ж дещо непристойною навіть цікавинкою, якою до цього були ліваки. Модним стало закликати до «фінансової відповідальності», пріоритету реального сектору економіки, повернення до чеснот кейнсіанської соціал-демократичної моделі економіки післявоєнної Європи та США. Сьогодні це загальне місце як для лівих різного ґатунку, так і, наприклад, для Ніколя Саркозі, Ангели Меркель і керівництва МВФ[7]. Не найкраща компанія. Можливо, варто рухатись далі?

Втім, зупинимось ще на хвилину, щоб відповісти на закид: мовляв, неолібералізм – це не стільки ідеологія, яка передбачає мінімізацію ролі держави і примат ринку, скільки політика, яка передбачає перерозподіл суспільних благ на користь правлячих класів і постійну експансію капіталістичних відносин у нові сфери і на нові території, при цьому держава насправді грає в цих процесах дуже важливу роль. Якщо так визначати неолібералізм – він дійсно триває й досі. Але це визначення доцільніше, мабуть, застосувати для капіталізму як такого. Дійсно, сам капіталізм ще живий. І це має бути головна проблема для лівих, а не те, який саме варіант капіталізму прийнятніший.

Щоб остаточно покінчити з цими розмовами, можливо, є сенс провести термінологічну межу між старим «ідеологічним» неолібералізмом і новим «прагматичним». Наприклад, реанімувати термін «неоконсерватизм», яким позначали неоліберальну політику Тетчер і Рейгана, доки його не витіснили «антонімом». Цілком можливо, що й ідеологічна основа нової епохи капіталізму дійсно буде «неоконсервативною»: праві партії будуть продовжувати політику попередників, замінивши гасла «вільних ринків» на гасла «захисту національного виробника». Принаймні, такі прогнози можна зробити, спостерігаючи за кризою «народних» партій в Європі і підйомом праворадикалів. Але, знову-таки, антикапіталістичним лівим не личить виступати в ролі співців цього «гуманного» капіталізму: хочеться вірити, що ХХ століття не пройшло цілковито непоміченим.

Окрім давно відомих проблем, повторення вдалого соціал-демократичного експерименту «славного тридцятиліття» унеможливлюють «межі зростання», до яких людство наблизилося впритул. Ресурсів буде недостатньо навіть для того, щоб повторити це в попередніх масштабах «західного світу» – не кажучи вже про те, що на цей раз будувати «капіталізм з людським обличчям» доведеться по всій розширеній ойкумені; тобто, намагатися влаштувати для мільярдів китайців і індійців такий же рівень життя, яким насолоджувалися до початку неоліберальної епохи американці та європейці.

Нарешті, для тих європейців з американцями цей рівень життя не впав з неба: вони здобули його в запеклій класовій боротьбі, яка тривала до того не одне десятиліття. Наївно вважати, що правлячий клас сам зробить жест доброї волі і по-сімейному поділиться з пролетаріатом і дрібною буржуазією. А змусити його сьогодні нема кому[8].

Нашою метою повинна бути ліквідація капіталізму як такого, тим паче, що сьогодні (на відміну, можливо, від початку ХХ ст.) прогресивний історичний потенціал цього укладу остаточно вичерпаний, а об’єктивні матеріальні умови для переходу до нового способу виробництва з’явилися[9]. Якщо виходити з відомого пророцтва Рози Люксембург, запозиченого нею в Енгельса, сьогодні навколо нас – те саме варварство, яке було альтернативою соціалізму після того, як капіталізм себе вичерпає[10].

Що робити?

Очевидно, для лівих настав не просто час, а нагальна необхідність актуалізувати антикапіталістичні гасла. Те, що зберегли в коморі наші діди, але що так і не знадобилось нашим батькам[11], зараз дуже потрібно нам. Однак як «вимагати неможливого», щоб тебе водночас сприймали всерйоз? Адже сьогодні ідеологічна перспектива мас по лівому краю обмежена саме таким тупиковим реформізмом, про який щойно йшлося. Голі заклики повалювати капіталізм і будувати новий лад будуть сприйняті перехожими, м’яко кажучи, зі скепсисом.

Є два способи прокласти місток між «реалістичним» горизонтом, актуальним для широких мас, і «утопічною» антикапіталістичною перспективою. Перший із них – це побудова масової лівоцентристської партії на кшталт німецьких «Лівих» або шведської «Лівої партії». Тобто, такої політичної сили, яка, з одного боку, висуватиме реформістські по суті й популярні в даній ситуації гасла, а з іншого боку, прагнутиме до чогось більшого й використовуватиме свою програму як троцькістські «перехідні вимоги», що мають покінчити з пануванням буржуазії.

Безвідносно до традиційної лібертарної критики партійного принципу організації як такого (відчуженість мас від керівництва, авангардизм, елітаризм, вроджена схильність до опортунізму), в українських умовах такий проект у кожному разі приречений на фіаско. Річ у тім, що в нас, на відміну від Західної Європи, немає в суспільстві традиції масової підтримки тієї чи іншої політичної партії. Якщо там система «народних партій» лише зараз починає давати збої, а «Ліві» та аналогічні проекти можуть розраховувати навіть на стабільне зростання соціальної бази за рахунок розчарованих народних мас, то в нас остання «народна» партія сконала в 1960-х. Німецькі «Ліві» виросли з Партії демократичного соціалізму, колишньої СЄПН, які стали після об’єднання Німеччини просто більш послідовними соціал-демократами, ніж СДПН (що невпинно рухалась направо). Наша КПРС втратила живий зв’язок з населенням задовго до краху Радянського Союзу. Соціальна база відновленої в 1990-х КПУ зводиться до вимираючого старшого покоління, якому «комунізм» цікавий виключно в контексті ностальгії за старими часами, нарівні з православ’ям і слов’янською єдністю. Намагатися з нуля побудувати армію виборців, аналогічну німецьким чи шведським парламентським лівим, в Україні марна справа.

Та й навіть якби була така теоретична можливість – навіщо спеціально, власними руками, з нічого творити реформістський рух? Щоб потім героїчно долати його опортунізм? На щастя, є більш приваблива опція: перекинути місток між популярними «реформістськими» вимогами й революційною перспективою через масовий низовий синдикалістський рух. Йому не потрібно буде долати інстинктивну недовіру населення до «політиків». Боротьба за власні безпосередні економічні інтереси на робочому місці зрозуміла кожному, і це саме те, чого йому зараз бракує в рамках «реалістичної» перспективи «покращення життя вже сьогодні»: на жаль чи на щастя, в Україні так і не з’явилися нормальні європейські незалежні реформістські профспілки. Сьогодні їх вакантну нішу може зайняти революційний синдикалістський рух, який ставитиме собі за головну мету повалення капіталістичного ладу, але шлях до революції вбачатиме не в парламентських виборах, а в щоденній боротьбі на робочому місці. На цьому шляху трудящі самі, без допомоги «авангарду», зможуть розвинути власну класову свідомість, а навколишня дійсність підкаже їм найбільш адекватні революційні соціальні інститути (як це трапилось на початку ХХ ст., коли РСДРП(б) попервах громила ради робітничих депутатів – суто низову ініціативу – як опортунізм і відхід від партійної лінії).

Втім, навіть якщо лівий активіст є принциповим прихильником іншої політичної філософії, розслаблятися не варто: робота знайдеться всім. Синдикалізм чи ні, але головним завданням поточного моменту є розгортання якнайширшої просвітницької роботи. Настав час перехопити ініціативу в правлячих класів і взятися за розбудову власної гегемонії в грамшіанському сенсі. Головна фігура лівого руху в найближчому майбутньому – це не стільки партійний функціонер чи профспілковий ватажок, скільки саме лівий інтелектуал, який задає нові рамки «здорового глузду» для суспільства. В межах якого не треба буде, наприклад, з винуватим виглядом бурмотіти щось про податок Тобіна і трохи справедливіший розподіл ресурсів, а можна буде зажадати радикальних суспільних перетворень в інтересах (без всяких метафізичних «прав»!) трудящих. Не обмежуватись показним обуренням з приводу того, що найбільші парламентські партії, бачте, відірвані від інтересів народу, а відверто поставити вимогу переходу до прямої демократії. Революції потрібна інтелігенція – але не як всезнаючий авангард і не як несміливі реформатори, а як творці нової мови, яка потрібна трудящим масам, щоб висловити себе.