30 липня, у день закриття Арсенале, біля входу до Мистецького Арсеналу відбулася акція протесту. Автономна спілка трудящих, а також активісти та активістки різних спільнот та ініціатив: студентської, феміністичної, наукової вийшли, аби привернути увагу громадськості до проблем трудящих мистецтва та закликати їх до самоорганізації.Становище, в якому перебувають нині трудящі мистецтва, характеризується, як і для трудящих взагалі, кризою традиційних організацій та наступом капіталу на трудові права та соціальні гарантії. Як наслідок, поширюється прекаризація: робота в мистецьких інституціях стає нестабільною, замість нормального працевлаштування праця регулюється цивільно-правовими угодами чи просто усними домовленостями. Тож чи дивно, що працівники та працівниці мистецтва стикаються з затримками у виплаті заробленого та можуть бути звільненими у будь-який момент? Така ситуація склалася в Мистецькому Арсеналі, який можна впевнено назвати вітриною нового, суто капіталістичного способу організації мистецтва в Україні.Не кращим є стан справ у традиційній художній організації – Спілці художників.
Заснована за часів СРСР як інструмент державно-партійного контролю над мистецтвом, нині вона лише змінила господаря. Звичайні художники й художниці так само не мають ніякого впливу на життя спілки. Бюрократичне керівництво, що роками сидить на своїх місцях, контролює та перерозподіляє її ресурси на користь своїх тіньових бізнес-партнерів. Та перехід на рейки бюрократично-корупційного обслуговування капіталу ніяк не зашкодив практиці ідеологічного контролю: керівництво спілки й надалі насаджує консервативні норми та канони творчості.
Глобальна тенденція до прекаризації зайнятості, яка позначається на мистецькій сфері, не є, однак, чимось новим і небаченим. Насправді, у XIX столітті, до того як завдяки боротьбі робітничого руху було встановлено більш-менш цивілізовані форми експлуатації, трудові відносини мали, як правило, саме такий ненадійний характер. Нестабільність зайнятості та доходів була універсальною для тогочасного пролетаріату.
Тож що доречним у цій ситуації має бути не теоретичне перевідкриття цих явищ у рамках концепції “прекаріату” як буцімто нового класу, що замінить собою традиційний пролетаріат, а повернення до класики лівої теорії.
Та свідомість інерційна. На жаль, трудящі мистецтва поки що далекі від розуміння того, що “ні бог, ні цар і ні герой”. Більшість поки що вірить у “корпоративний дух”, “хороший колектив”, “сімейну атмосферу на робочому місці” й тому подібні спроби роботодавців підсолодити реальну експлуатацію ідеальним цукром. Проте буття визначає свідомість, тож можна сподіватися, що рано чи пізно стане зрозуміло: поки зберігається система найманої праці, за всяку роботу має бути оплата. Якщо ви працюєте за ідею, вам цікава ваша робота – це не підстава платити менше. Немає “студентської” праці: рівна робота має бути однаково оплачена.
Блоку капіталу та бюрократії трудящі мистецтва можуть протиставити лише самоорганізацію. Тому ми, Автономна спілка трудящих, розпочинаємо кампанію за права працівників та працівниць мистецької галузі. Ми виступаємо з закликом до створення незалежних організацій та мереж солідарності.
Трудящі мистецтва, єднайтеся!
