Раптова поява членів ВО «Свобода» на акції солідарності з робітниками шахти «Червоний партизан» 11 січня, організованій ліваками – не просто ще один приклад сквотування «свободівцями» акцій із соціальними гаслами, до якого вже всі звикли. Організовуючи акцію, яка має «піарний» потенціал і соціально-протестний зміст, будьте готові до того, що на неї можуть заявитися ультраправі з власними прапорами і розкажуть на телекамери, що вони й є головним рушієм даного протесту. За останні роки це вже стало абеткою для лівих і ліберальних активістів, тому немає чого дивуватися, що в ніч напередодні акції лівих під «Парусом», запланованої на 13:00, у ВОС вирішили провести власне дійство на тому ж місці й почати на годину раніше. По-перше, тут не було нічого, що могло б відлякати ультраправих (деяких тем, на кшталт захисту мігрантів або ЛГБТ, вони панічно бояться, тому ці мотиви можна використовувати на акціях в якості антифашистської профілактики). По-друге, була можливість засвітитися не просто в якості захисників шахтарів (самі по собі вони у ВОС мало кому цікаві), а в якості захисників їх від самого Ахметова – архідиявола української політекономічної реальності.
Пропускати таку нагоду ніяк не можна було, тому «свободівці» з’явились і вміло перехопили акцію в безпорадних ліваків. Розпочинаючи «штурм» офісної будівлі, київський гауляйтер Андрій Іллєнко промахнувся мимо входу, і молодший товариш закричав ззаду: «Пане! Пане, сюди!». Дійсно, «Андрієм» поводиря такого рангу називати якось незручно, «Андрій Юрійович» – москальська манера звертання; «пан Андрій» чи «пан Іллєнко» – надто відчужено-формально; залишається просто «пан» або «мій повелитель». Інший молодий арієць навіть одягнувся в маскарадний костюм шахтаря – чого не зробиш заради нагоди покататися на ліфті в «Парусі»!
Принципово новим є те, що відбулося після того, як ліфт із «ряженими» прибув на 23 поверх. Вони провели переговори з менеджерами ДТЕКу, взяли з них обіцянку не звільняти шахтарів і домовилися про створення комісії, яка вивчатиме стан справ на підприємстві. Найцікавіше, що до цієї комісії ввійдуть представники ДТЕКу, держави – і ВО «Свобода»! Легким порухом руки ультраправі підмінили собою профспілку в якості суб’єкта переговорів, який мав би представляти й відстоювати інтереси робітників.
Враховуючи політичну орієнтацію ВОС, важко не помітити паралелі з корпоративістським режимом, який встановили їхні ідейні батьки в Італії, а потім і в інших країнах. Профспілка, і взагалі будь-яка самодіяльність робітничого класу – явище шкідливе і дезорганізуюче; інтереси трудящих чудово зможуть відстояти компетентні партійні товариші в затишних кабінетах, під час переговорів із капіталістом і представниками державної влади. Там буде знайдено баланс, який забезпечить класовий мир і процвітання єдиного національного організму.
Єдина різниця полягає в тому, що поки що ВОС не керує процесом, а лише успішно нав’язує себе в якості одного з його невід’ємних елементів. Цьому, безперечно, допомогла наявність депутатських мандатів у неофашистів: людей з такими корочками можна й пустити в комісію, це вже не якісь маргінали з вулиці, не замурзані шахтарі, а статечні люди, товариші по правлячому класу. Сама ж корпоративістська схема ні в кого не могла викликати значних заперечень: Партія регіонів сама давно вже вибудовує саме такий тип стосунків, так що їхнє гасло «Нова країна» на позаминулих виборах легко читалося як калька з португальського та бразильского «Estado novo». А якщо згадати про ліво-праві патріотичні загравання Юлії Тимошенко з «солідаризмом», напрошується висновок, що «корпоративна держава» – фатум України, який би справдився незалежно від того, яка саме буржуазна політична сила здобула би перемогу на виборах.
А що ж сама профспілка? До честі її керівника Костянтина Ільченка, він відмежувався від «Свободи», додавши, що розуміє, як вигідно буржуазним політикам різного штибу піаритися на шахтарях «Червоного партизану». Медіа-розголос, влаштований лівими, завадив адміністрації викинути членів страйккому з зайнятих ними кабінетів і здати міліції; на звільнення бунтарів також поки що не наважились. Натомість, за словами Ільченка, з самого ранку (тобто, ще до «свободівського» цирку) почались «конструктивні переговори» між профспілкою та адміністрацією.
Коли ти змушений протистояти не лише роботодавцю та державі, а ще й самозваним націонал-соціалістичним «помічникам», єдиною стратегією може бути лише якомога більш радикальна позиція – інакше не встигнеш озирнутися, як за твоєю спиною відбудеться «соціальний діалог», внаслідок якого виграють усі, крім самих робітників. Тому виступи учасників лівого мітингу, які вітали одне одного з ледь не перемогою і раділи початку переговорів, справляли дивне враження.
Достатньо мати хоча б базовий набір знань про українські реалії, щоб розуміти: при належному розголосі тут і тепер ніхто не вчиняв би показових розправ над шахтарями. Була би обов’язково створена якась «робоча група», розпочаті «переговори», в ході яких страйкарів би вмовили звільнити окуповані приміщення, налаштуватись на конструктив, і вже тоді, по мірі вщухання інтересу громадськості до цієї справи, їх би тихо-мирно звільнили. Те, що було реалізовано першу частину цього сценарію – це не «перемога» і аж ніяк не привід для святкування. Робітникам потрібна юридична допомога, їх треба переконувати займати радикальну позицію, не звільняти приміщення до задоволення всіх вимог, не виділяти з-поміж себе окремих «компетентних лідерів», які вестимуть переговори – інакше повториться сумний досвід Херсону та Комсомольська.