Автономна спілка трудящих | Автономный Союз Трудящихся | Autonomous Worker's Union

Мілітаризоване управління страйками і придушення страйків у США після Другої світової війни

Лютий 14, 09:28, 2013

Младен Якопович

Від усталених марксистських і профспілкових прикладів 1 до менш відомих явищ, таких як громадянські страйки в країнах Латинської Америки 2, трудові конфлікти часто мали повстанський потенціал. Історично це було опосередковано появою подвійних владних структур і економічними та політичними потрясіннями і заворушеннями, а також супровідними реакціями і конфліктами держави, тимчасових працівників, найнятих на час страйку, працедавців і агентств безпеки працедавців із страйкарями та їхніми союзниками.

Ґрамші описує ситуацію як «згоду під примусом». Це припущення добре підтверджується найчастіше насильницьким досвідом робітничого руху США. Чи цей досвід «залишився у минулому» в розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, чи ще існує простір для теоретичного розгляду трудових конфліктів на основі сучасного досвіду американського робітничого конфлікту?

Хронологічно вирішальну точку вибрано тут не довільно, адже кінець епохи Депресії і наслідки нав’язаного промислового миру під час світової війни позначали початок нового періоду робітничих конфліктів, а отже, й управління страйками. Сучасні види придушення страйків, безсумнівно, представляють континуум багатьох стратегій та методів управління страйками, які беруть початок від найперших робітничих конфліктів у Сполучених Штатах, але природа і особливо масштаби придушення пов’язані з масштабом самого робітничого конфлікту. Оскільки робітники переважно захищалися через об’єктивні економічні події і політичні зміни, у тому числі через нову форму управління, яка призвела до виникнення ненадійного бізнес-юніонізму, це вплинуло на мінливість відносин між управлінням (владою) і робітниками.

Контролювання і управління страйком — це регулярні, стандартизовані елементи управління конфліктами між владою і робітниками, як правило, цілком самостійні і відокремлені від питань «національної безпеки» чи нормального функціонування соціально-економічної системи загалом. Утім, корисно також розглянути форми недержавного «мілітаризованого» контролю страйків. Було би помилкою строго відокремити звичайну динаміку промислового конфлікту від більш гострих і руйнівних конфліктів. Ескалація промислового конфлікту, а також особливо гострі форми конфліктів або страйків (наприклад, у базовій інфраструктурі) ілюструють зв’язок між стандартними та надзвичайними методами придушення, хоча в цьому випадку, здається, справджується старий діалектичний принцип «кількість переходить у якість». Уже в 1969 році, пишучи про сучасні приклади насильства під час страйків у США, Гурр і Грем зазначили, що «майже всі випадки, що відбулися до 1930-х років, не бралися до уваги в нашому дослідженні» 3. Це вказує на очевидне обмеження наших можливостей розрізняти сучасні та можливі майбутні практики управління страйками, враховуючи відносно низький рівень прямого фізичного конфлікту.

Тим не менш, не має бути ніяких сумнівів, особливо з боку знайомих з розвитком історії робітничого руху в США, що багато сучасних технік і стратегій стримування і ліквідації ще буде використано (і, можливо, розширено) в умовах більших заворушень. Ось чому вивчення методів контролю над страйками також може бути корисне для тих, хто цікавиться такими сферами, як повстання і контр-повстання.

Це дослідження в першу чергу буде розглядати динаміку страйків поштових працівників у 1970-х роках і страйк на шахті Піттстон (Pittston) у 1989-90 (обидва страйки вважають найбільшими робітничими конфліктами в США другої половини 20 століття), зокрема з точки зору застосування фізичної сили та фізичних стратегій і методів ліквідації страйку. за межі цього дослідження виходить повне вивчення великої кількості беззбройних форм дисциплінування робочої сили, багато з яких базується на кооптації керівництва профспілок. Однак я спробую розглянути застосування фізичної сили в більш широкому контексті загальної боротьби робітників. Пряме фізичне втручання було лише одним із багатьох методів придушення страйків і управління страйками, які включають, з-поміж іншого, використання тимчасових працівників, найнятих на час страйку, залякування, кооптацію керівництва профспілок, зарахування до комуністів і соціалістів і складання «чорних списків».

Необхідно зазначити, що можливості для незалежних, неурядових дослідників у цій галузі обмежені. Методи і стратегії стримування робітничих конфліктів в значній мірі спонтанні, закриті для доступу, а іноді навіть повністю приховані, цілком таємні й обмежуються внутрішньоурядовими і корпоративними звітами та дослідженнями. Це значно обмежує доступ неурядових та некорпоративних досліджень до емпіричного матеріалу. Найсерйозніші виклики і проблеми, які ці обмеження створюють для збереження і розширення демократичних прав і демократичної культури, відкритої для соціальних змін, не повинні залишитися непоміченими. Хто контролює тих, хто має контроль?

Мінлива картина робітничого конфлікту в США

Національний закон про трудові відносини 1935 року (закон Вагнера) був порівняно «прогресивний»: його результатом було законне право працівників приватного сектору організовувати профспілки та брати участь у колективних переговорах і страйкових акціях. Цю зміну важкою боротьбою (в першу чергу страйком візників у Сан-Франциско в 1934 році і загальним страйком у Толедо в 1934 році) здобули в 30-х роках робітники. Її було знівельовано подальшими рішеннями — наприклад, тлумачення цього закону Верховним судом у 1938 році дозволило «постійні заміни на робочих місцях» страйкарів. Це серйозно об’єктивно обмежило не тільки право робітників на страйк, а й потенціал економічної співпраці робітників.

Пост-Вагнерську епоху характеризувало зменшення рівня фізичного насильства, особливо якщо використовувати як індекс фізичного насильства кількість жертв 4. Крім того, в період між 1940 і 1946 «дедалі менше використовують сили Національної гвардії, а напади охоронців компаній на страйкарів взагалі більше не траплялися» 5. Важливо зазначити, що у випадках, коли спонтанні фізичні протистояння траплялися, то це зазвичай не було результатом якоїсь систематичної кампанії з боку профспілок або працедавця. Фізичні протистояння мають тенденцію ставатися між пікетувальниками і «працівниками, що заміняють страйкуючих», а іноді навіть цілком «мирні» страйки переростали в насильницькі, якщо розвивався рух «за повернення до роботи». Фізичні протистояння, крім того, «як правило відбувалися частіше на Півдні та Середньому Заході й рідше на Північному Сході й на Далекому Заході» 6.

Хвиля масових страйків піднялася після Другої світової війни, при чому близько 2 700 000 працівників брали участь у страйках, які почалися з першої половини 1946 року 7. Уряд, який на той час ще мав особливі повноваження воєнного стану, відповів прямими арештами. За наказами президента Трумена флот захопив «половину нафтопереробних потужностей в США, придушивши таким чином страйк нафтовиків» 8. М’ясокомбінати «були захоплені на підставі того, що страйк перешкоджав виконувати пріоритети під час воєнного стану — через місяці після закінчення війни — і таким чином страйк було ліквідовано» 9. Крім того, 17 травня були захоплені залізниці, щоб випередити виникнення загальнонаціонального страйку робітників залізниць. 23 травня, страйкарі все-таки розпочали страйк, але були змушені повернутися до роботи після погрози президента, що їх мобілізують, а військові займуть їхні місця і працюватимуть на залізниці. Військо також захопило шахти кам’яного вугілля, але вимоги страйкарів було задоволено, бо шахтарі все одно страйкували далі — на шахтах було двовладдя. Коли шахтарі почали страйкувати знову, цього разу проти самого уряду, було вжито заходів проти Об’єднаних Шахтарів, і профспілку оштрафували на 3,5 мільйони доларів. Трумен сам писав: «Ми використовували зброю, яка у нас була під рукою, щоб боротися з повстанням проти уряду» 10.

Ця повоєнна хвиля страйків — останнє явище такого масштабу в США — була відзначена кількома випадками насильницьких сутичок: наприклад, в 1945 році під час страйку робітників Профспілки харчової й тютюнової індустрії та сільського господарства проти «Південної бавовняної компанії» (Southern Cotton Co.) в Літл-Року, штат Арканзас, а під час страйку проти «Маскоджі матеріалз компані» (Muskogee Materials Co.) в Оклахомі штрейкбрехер завдав ножового поранення страйкуючому, внаслідок чого той помер. У 1946 році страйк проти зміни правил роботи в Толедо, Пеорії та Західній залізниці перетворився на гострий конфлікт, який призвів до загибелі двох страйкарів, а також директора залізниці Джорджа Макнейра, якого застрелив невідомий нападник 11. Вбивства і заворушення, а також втручання Національної гвардії, супроводжували і страйк робітників м’ясопереробної індустрії, організований Конгресом індустріальних організацій в 1948 році. У ході цього страйку поліція Канзаса ввірвалася у приміщення профспілки, нищачи меблі і нападаючи на членів профспілки 12.

Закон 1947 року про відносини між робітниками і керівництвом, відомий як Закон Тафта-Хартлі (як і Закон Хетча 1939 року, Закон Сміта 1940, Закон Лендрема-Гріффіна 1959 та інші) допоміг зрушити справу на користь працедавців: заборонив страйки солідарності, страйки за право лише членів профспілки виконувати певну роботу, «закриті цехи» тощо, виключаючи профспілкових спостерігачів із законного захисту, а також ввів право виконавчої гілки федерального уряду застосовувати штрейкбрехерські заходи у випадку страйків, оцінених як небезпечні для «національного здоров’я або безпеки» 13. Закон ускладнив для профспілок перемогу на виборах представників у Національному управлінні з трудових відносин, загальмував підписання сприятливих колективних договорів, полегшив позбавлення кваліфікації, ускладним повернення прав трудящих. «…Конгрес прагнув змінити правила гри, щоб забезпечити ситуацію, коли страйки та інші організовані заходи робітників проводитимуться мирним шляхом, шляхом запевнення і пропаганди, а не з застосуванням фізичної сили або загрози силою чи економічних репресій». Це формально закріпило нерівність у відносинах між профспілками та працедавцями: працедавець зберіг своє право працевлаштовувати і звільняти, страйки ж утратили свій вплив як традиційні інструменти економічного примусу з боку працівників. Закон зміцнив можливості нефізичного примусу для контролю над страйками, зокрема шляхом судових заборон. Арешт фінансів синдикату або загроза позбавлення волі можуть бути настільки ж переконливими, як і пряме фізичне протистояння, водночас вони менш небезпечні з точки зору неконтрольованої ескалації конфлікту чи втрати легітимності компанії або держави в очах громадськості. Правового тиску Закону Тафта-Хартлі «зазвичай достатньо, щоб зупинити агресивну поведінку» 14.

На додаток до правових переваг, наданих працедавцям, уряд зосередив свої зусилля на завданні зберегти «усталене функціонування бізнесу». «Поліцейські інструкції з кількох міст показали, що поліцейські відділки були дуже чутливі до заворушень, що супроводжували трудові конфлікти: в інструкціях досить докладно наведено процедури для відповідних випадків. Усі вони були покликані забезпечити відкриті лінії пікету і свободу пересування людей і товарів через ці лінії» 15. Крім того, «закон часто покривав насильство працедавців. Працедавець завжди мав право захищати своє майно і зберігати вільний доступ до ринку праці та товарів. Якщо працедавець передбачав проблеми, він міг викликати поліцейські сили, і, залежно від своїх фінансових можливостей, доповнити їх власними охоронцями» 16. Чинному трудовому законодавству властиве правове упередження — упередження проти соціально-економічної зміни, заснованої на базовій демократичній активності. Брісбін красиво резюмує це: «Законодавство спонукає людей обирати підтримку політичного та економічного статусу кво. Воно не призначене для зміни розстановки сил» 17.

Поштовий страйк 1970 року

Важливо виділити численні анонімні, повсякденні акти опору або «класової війни в ділі»: прогули, вповільнення режиму роботи, страйк шляхом виходу в лікарняну відпустку, саботаж тощо. Уповільнення і саботаж є звичайними способами опору в поштовому секторі, і вони часто — навіть не під час відкритих конфліктів — конкретно спрямовані на корпоративну й урядову пошту 18. Набір заходів, пов’язаних із обробкою пошти, підвищує вразливість усієї операції аж до повного безладу 19.

Незаконний двотижневий страйк поштової служби в 1970 був першим великим страйком в історії пошти США. Він був показовим щодо стилю заходів уряду в непередбачених випадках розладів функціонування центральних державних служб.

Вимоги страйку стосувалися заробітної плати, додаткових виплат і підвищення безпеки праці. У той час закон забороняв поштовим працівникам брати участь у колективних переговорах, а інші неформальні спроби опору (наприклад, страйк шляхом масового виходу в лікарняну відпустку в поштовому відділенні «Бронкс кінґсбрідж» за рік до того) не досягали мети.

Все почалося у Нью-Йорку 18 березня й швидко розповсюдилося до 30 міст 20. Листоноші Нью-Йорка поставили пікети біля поштових відділень, і близько 25 тисяч водіїв і службовців чергували на цих пікетах 21. Оскільки для американських державних службовців страйк — це кримінальний злочин, суди відразу прийняли заборонні рішення. Голова Національної асоціації листонош, Джеймс Радемахер, попередив Гасa Джонсонa, голови ради профспілок Нью-Йорка, що виконавча рада національної профспілки розглядає питання виключення місцевих філіалів профспілок за те, що вони провели незаконний страйк. Цією погрозою Радемахер змусив Джонсонa попросити страйкарів повернутися на роботу. Генеральний поштмейстер Вінтон Блаунт також заявив, що заручився підтримкою національних лідерів поштових профспілок 22. Незаконні форми страйку були природним результатом того, що «протидія страйку — це питання інституційного виживання» для профспілок 23.

Страйк поширився практично миттєво, і незабаром близько 200 000 (з 750 000) поштових працівників оголосили страйк. Поштова служба була паралізована в 13 штатах 24.

Одним із основних критеріїв оцінки войовничості страйку є його ставлення до легалізму, не тільки щодо компанії й уряду штату чи федерального уряду, але й щодо встановлених норм відносин між працівниками та профспілкою. У випадку поштового страйку 1970 року здавалося, що страйкарі вийшли з-під контролю профспілки.

«Називаючи своїх національних лідерів “щурами” і “гнидами” через те що вони вимагали повернутися на роботу, члени профспілок… гучно висловили відмову прийняти запропоновану компромісну угоду» 25. Як зазначив один прихильник страйків: «Ми навчилися від поштових працівників, що якщо практично всі страйкують, то ніхто не постраждає… Зрештою, вони не можуть звільнити всіх» 26. «Вперше ці люди стоять із гордо піднятими головами, а не плазують… З цією акцією ми виросли з організації до профспілки», — зазначив голова поштового відділення «Манхеттен 26» 27. Місцеві профспілкові лідери погрожували Радемахерові, якщо уряд не погодиться підвищити заробітну плату. Один страйкар сказав про Конгрес: «Тим виродкам не знадобилося багато часу, щоб проголосити підвищення заробітної плати собі на 41%… Чому їм треба більше часу, щоб дати нам 8%?» 28

До 21 березня поштові службовці страйкували в більш ніж 200 містах, в тому числі у Нью-Йорку, Чикаго, Детройті, Філадельфії, Бостоні, Клівленді, Пітсбурзі, Сан-Франциско, Міннеаполісі, Денвері й частково в Лос-Анджелесі 29.

«Жодне урядове агентство або фірма не могли уникнути труднощів від поштового страйку. Коли поштова служба стала звичайною буденною річчю, її брак раптом всіх уразив… Зарплати, призначені для працівників поштових відділень, були заморожені. Страйк, який досягнув 100% успіху в припиненні доставок по місту (Нью-Йорку. — Д.Я.), перешкоджав банкам, страховим компаніям та державним установам розсилати рахунки або отримувати платежі. «Об’єднання Едісон» (Consolidated Edison), яке виплачує й отримує 3 мільйони доларів за день, не мало ні надходжень, ні виплат коштів» 30. Економіка і суспільство дуже потерпали: від Нью-Йоркської біржі, яка змушена була розглянути варіант згортання ринку, до різних індивідуальних проблем і перешкод. Поштовий службовець заявив: «Ми дуже близькі до паралічу… Те, що ще функціонує, навряд чи можна назвати поштовою системою» 31.

Особливо тривожним для уряду було те, що страйк «опинився на межі поширення на інших державних службовців» 32, адже місцеві керівники Американської федерації державних службовців і Національної федерації федеральних службовців думали про підтримку страйку, в тому числі — як заявив віце-президент Національної асоціації державних службовців — «одне з наших найбільших місцевих відділень, чиїм основним обов’язком є послуги нашим військовим силам у Південно-Східній Азії» 33. Багато компаній, особливо великих, звернулися до «Вестерн юніон» (Western Union) та інших кур’єрських служб, щоб звести до мінімуму безлад і втрати.

Поряд із загальною ідеологією капіталістичної робочої етики, федеральної стабільності тощо, перебої доставки деяких видів пошти, а також пенсій, соціальних дотацій i т.д., були особливо важливим фактором легітимації військового втручання. З іншого боку, розсилка викликів про мобілізацію теж була припинена, а частина робочої сили була менше задіяна у зв’язку зі зниженням навантаження, викликаним браком нових повідомлень. Зовнішня підтримка страйку важлива не тільки через мінімізацію діяльності найманих робітників під час страйку, суспільну підтримку і страйки підтримки, а й через обмеження способів репресій з боку працедавців і держави.

Розвиток конфлікту можна описати в термінах Дж. Брехерa як «мініатюрну громадянську війну між робітниками і державою» 34. Надзвичайний стан у країні президент Ніксон оголосив 23 березня, і «понад 18 500 військовослужбовців були розподілені на сімнадцять поштових відділень 25 березня» 35, і це стало вершиною федеральної операції. За допомогою поштових наглядачів військовослужбовці сортували, транспортували і доставляли пошту для підприємств і установ. Обробляли тільки найбільш термінову комерційну та інституційну пошту 36. Не було зроблено жодної доставки населенню, що вказувало на труднощі з заміною поштових працівників. Крім того, «багато солдатів приєдналися до страйкарів і навмисно створювали внутрішній хаос на їх підтримку» 37. Оскільки місцеві профспілкові діячі по всій країні розробили плани скоординованих гальмувань роботи, стало очевидно, що формальне закінчення страйку не буде означати кінець опору на робочому місці 38.

Оскільки рішення на користь страйкарів ставало дедалі ймовірнішим (внаслідок переговорів, у яких вирішальну роль зіграв міністр праці США Уільям Асері молодший), поштові працівники почали повертатися на роботу. Військові почали демобілізацію наступного дня і закінчили свою операцію 4 квітня.

Страйк призвів до прийняття Закону про реорганізацію пошти 1970 року, який підвищив заробітну плату для поштових працівників на 8%, а також впровадив схеми для швидшого просування на позиції з вищою зарплатою.

«Хоча страйк поштових працівників актуалізував багато практичних та юридичних питань, все ж він також підкреслює неспроможність уряду перед організованим, навіть і ненасильницьким, беззаконням… Ви не можете арештувати тисячі робітників… Розв’язати цю задачу, здається, можна не покараннями, а практичними альтернативами призупиненню праці» 39.

Страйк на вугільній фірмі «Піттстон» у 1989-90

Страйк на фірмі «Піттстон» (Pittston Coal) у 1989-90 роках свідчить про важливі події в трудовому конфлікті, стратегіях профспілок і управління, а також підкреслює деякі загальні риси трудових конфліктів у США. Це було «одне з найдовших і найбільших громадянських заворушень у Сполучених Штатах у другій половині ХХ століття» 40, боротьба, яку не можна було легко «приручити» і загнати в наперед задані межі. Проте — чи то пак, саме через цю бунтівність — страйк «пройшов майже непоміченим у національних засобах масової інформації» 41.

Безпосереднім джерелом цього конфлікту були вимоги керівництва «Піттстон ґруп» у листопаді 1988 року, поряд зі скороченням витрат на медичне страхування і пенсії, права на відкриття нових непрофспілкових шахт, зміни правил роботи, роботу в неділю і скасування восьмигодинного обмеження робочого дня 42. Згадуючи звинувачення шахтарів у «насильницькій поведінці» під час страйку у вугільній компанії «Массі» в 1984-85, Організація об’єднаних шахтарів Америки запросила досвідчених борців за мир, щоб провести підготовку з «ненасильницької поведінки» для страйкарів, організувати рольові ігри, щоб навчити їх правильно реагувати в напружених ситуаціях протистояння, які почастішають після початку страйку 43. Хоча проведення страйку мало бути ненасильницьким, подібний до військового камуфляжний одяг на страйкарях, а також загальна гендерна ідентичність чоловіків мусили викликати повагу з боку противника та сприяти самоповазі та впевненості робітників у загалом дуже непевній ситуації.

Спершу була запланована PR-кампанія і корпоративна бюджетна кампанія з низьким рівнем витрат і низьким рівнем ризику (спрямована на акціонерів, кредиторів і клієнтів фірми «Піттстон», а також на широку громадськість), а також інструктаж з проведення гідного страйку, в результаті якого вимогам страйкарів була би забезпечена підтримка громадськості.

Після більш ніж року праці без контракту 1700 членів Об’єднаних шахтарів Америки почали страйкувати 5 квітня 1989 року проти «Піттстон» і її дочірніх компаній у штатах Вірджинія, Західна Вірджинія і Кентуккі 44. Це був початок страйку, який тривав 11 місяців.

Невдовзі компанії почали наймати нових працівників, які отаборилися на території фірми «Піттстон». Компанія найняла також професійних консультантів з трудових відносин з метою припинити діяльність профспілок, фахівців у галузі трудового права та психології праці, а також спеціалізованих протипрофспілкових охоронців «Венс інтернешнл» (Vance International), відомих використанням відеокамер і фотографій як способів збору доказів для забезпечення судових заборон та штрафів проти профспілок. Охоронців «Венс інтернешнл» звинувачували в залякуванні, навіть переслідуванні страйкарів до їхніх домівок, а також в передачі поліції списків активістів профспілки 45. Страйкарі також звинуватили їх у тому, що під час страйку газети «Детройт» у 1995 році вони навмисно провокували працівників на сутичку, щоб зняти її на відео, і таким чином забезпечили винесення судової заборони проти робітників. Схожі звинувачення були висунуті щодо їх участі у страйку у вугільній компанії «Массі» і самому конфлікті на фірмі «Піттстон» 46. Лідери профспілок попереджали: «Вони показують непристойні жести вашим родичам, щоб спровокувати вас, роблять речі, які вас дратують, тільки для того, щоб потім мати підстави для заборон. Тримайте себе в руках!» 47 Крім того, охоронці «Венс» використовували інфрачервоні камери, щоб знімати страйкарів уночі, і використовували високотехнологічні пристрої для підслуховування їхніх розмов» 48.

Базуючи своє рішення на Статуті про право на працю, губернатор Вірджинії Джеральд Балайлз також направляв сотні поліцейських, озброєних кийками, а іноді навіть і рушницями, щоб захистити власність фірми «Піттстон», керівників і тимчасових найманих працівників на час страйку. Підривні тактики, такі як сидячі блокади доріг, призвели до сутичок із поліцією штату Вірджинія.

«Шахтарі скаржилися, що поліцейські зв’язували їм наручниками руки над головою, націлилювали на них свою спеціальну зброю для заворушень, побили страйкаря між лопатками й націлили автомат на молодого протестувальника» (інтерв’ю). Крім того, вони хапали страйкарів за руки, ноги, волосся, вуха і волочили, щоб прибрати їх з дороги. «Під час цих протиправних арештів поліцейські використовували прийоми душіння щодо кількох страйкарів, а також душили одного страйкаря “майже до втрати свідомості”, зламали праву руку одному страйкареві й поранили шістьох людей настільки серйозно, що їх довелося покласти в лікарню». Однак здавалося, що багато поліцейських поступово змінювали своє ставлення до страйкарів на більш співчутливе і дружнє. Повідомяли навіть про випадки, коли страйкарі та поліція танцювали разом під традиційні мелодії кантрі в наметовому таборі профспілки 49. Оскільки місцеві правоохоронні органи відмовилися приймати рішення щодо арештантів, федеральній поліції довелося перевозити заарештованих на спеціально виділені місця, а держава мусила призначити прокурорів та суддів з інших регіонів 50. Конфлікти з владою тривали.

«Суд заборонив більшість акцій страйку» 51. Правові ускладнення державного захисту тимчасових працівників, найнятих на час страйку, відвернули керівництво компанії «Піттстон» від столу переговорів і посприяли розвитку тривалого й гострого конфлікту. Суворі інституційні обмеження профспілок, визначені трудовими законами, були центральним елементом контролю над страйком з боку не тільки уряду, а й компаній і охоронців «Венс», які присвятили свою діяльність доказам звинувачень проти профспілок. Президент Об’єднаних шахтарів Америки (UMWA) Ричард Трумка заявив: «Трудове законодавство в цій країні сформульоване так, щоб робітники програли. І якщо ви граєте за всіма цими правилами, ви щоразу програєте» 52. Як войовничий віце-президент Об’єднаних шахтарів Сесіл Робертс сказав на акції: «Це класова війна. Війна робітничого класу проти корпоративних багатіїв і їхніх союзників в уряді штату і федеральній владі» 53. Справді, репресії зміцнили рішучих і радикальних страйкарів та їхніх союзників і вони почали «повставати проти демонізації з боку капіталістів і криміналізації з боку держави» 54. У своїй боротьбі профспілка використовувала легальні канали, але уникала використання легалістського нормативного дискурсу, який вона вважала ворожим і пригноблювальним. Антипрофспілкові, антистрайкові упередження в засобах масової інформації 55 надалі перешкоджали страйкарям користуватися наявними інституційними способами врегулювання конфлікту.

Група підтримки дружин страйкарів, так звані «Дочки мами Джонс», на додаток до приготування їжі, розподілу пожертв їжі й одягу тощо займалися прямою страйковою дією і навіть на одну ніч зайняли регіональну штаб-квартиру компанії 56. Ними, як правило, займалися жінки-поліцейські, й афроамериканські пікетувальники стверджували, що ті «особливо грубо поводилися» 57.

Страйкарі використовували такі форми прямої дії як масові сидячі протести, «сім’ї і союзники на дорогах», довгі колони автівок, які повільно рухалися й заважали вантажівкам із вугіллям (це призвело до заборони і активного правового переслідування «повільного водіння»), блокування шахт і доріг, вугільні страйки 58. Переробний завод протягом чотирьох днів окупували дев’яносто дев’ять чоловіків, а ще тисячі вітали їх і скандували ззовні на знак підтримки аж до кінця окупації. Крім того, наметовий табір профспілки (його називали «табір солідарності») зібрав тисячі шахтарів, їхніх родин і прихильників — там проводили концерти та громадські ігри, виголошували неформальні промови тощо. Все це нагадувало «традиційне сільське свято» 59.

Більш «анархічним» (і анонімним) аспектом боротьби було використання спеціально зігнутих цвяхів для проколювання шин вантажівок, що перевозили вугілля. Іноді також кидалися камінням. «Групи одягнених в чорне людей блукали в сутінках і робили те, про що ніхто не говорив навіть через десять років після страйку: кидали каміння, пошкоджували транспорт пострілами і цвяхами. Напади і вибухи стали майже буденними подіями у вугільних басейнах» 60. Важливо визнати, що, цілком ймовірно, ці методи використовували також і агенти-провокатори як спосіб контрпропаганди і правової війни проти профспілок.

Штрафи проти профспілки в сумі перевищували 60 мільйонів доларів 61. У відповідь на штрафи, які призначив суддя Дональд МакГлотлін, профспілка організувала успішну кампанію проти батька МакГлотліна під час виборів до уряду штату.

Арешти стали звичним явищем: понад 1000 страйкарів було заарештовано тільки протягом останнього тижня квітня 62. «У підсумку порушення судових заборон, акції громадянської непокори й анонімні правопорушення призвели до арешту національного та місцевого керівництва організації Об’єднаних шахтарів, висунення 212 попереджень-доган за адміністративні порушення, 2337 арештів, 549 викликів до суду через дорожньо-транспортні порушення, 712 зареєстрованих тілесних ушкоджень і понад 64 млн. доларів штрафів проти профспілки та її керівників за неповагу до суду й порушення судових заборон протесту» 63. Окружна в’язниця не могла вмістити всіх заарештованих робітників і протестувальників, і вони були затримані в автобусах без їжі, води та можливості користуватися туалетом протягом тривалого періоду (до 7 годин 20 хвилин) 64. «Поліція спакувала затриманих до автобуса як оселедців у бочку». Температура, як повідомляють, іноді перевищувала 90 градусів (за Фаренгейтом), а поліція «в одному фургоні включила опалення». «Жінки й чоловіки втрачали свідомість». «Потік сечі глибиною в дюйм або й більше тік салоном автобуса. Поліція зупинилася для розминки і для вигулу собак, але вони не дали пройтися ув’язненим» 65. «Судових обвинувачень за порушення були… тисячі. Вони просто хотіли нас бити. Вони просто хотіли нас втоптати в землю, наскільки могли» (інтерв’ю) 66.

До Об’єднаних шахтарів приєдналися в пікетах союзники, серед інших були й священики та пастори. Єпископального канцлера Вірджинії навіть арештували під час пікету 67. «Шахтарів та членів їхніх сімей, які брали участь у цих подіях, попередили, що вони мають показати себе “хорошими, чесними, порядними людьми”… В публічних демонстраціях, які привертали увагу засобів масової інформації, брали участь релігійні союзники, під час них використовували релігійний символізм, співали церковні пісні і робили заяви про страждання вдів та інвалідів. Це все були інструменти для показу аморальної жорстокості Піттстонових утилітарних капіталістичних норм ефективності, зниження витрат і гонитви за прибутком. Об’єднані шахтарі таким чином влаштували кампанію, щоб зобразити компанію “Піттстон” жорстокою до слабких і вороже налаштовану до демократичного робітничого руху, щоб її керівники втратили моральних і політичних союзників» 68.

Було проведено мітинг за профспілку чисельністю приблизно 12 000 учасників, за участі Джессі Джексона, який виступив з промовою в камуфляжному костюмі страйкарів 69. Солідарність зі страйкарями набула ще конкретніших обрисів, коли 46 000 шахтарів в одинадцятьох штатах почали несанкціоновані солідарні страйки, що мали серйозні наслідками для гірничодобувних компаній. Страйкарі наполягали на своєму попри накази про повернення на роботу і судові заборони.

Крім того, сотні робітників і солідарних «пікетували і закрили кілька підприємств, які працюють на вугіллі, та кілька непрофспілкових шахт» 70.

Кампанія включала дії, спрямовані проти Вільяма Крейга, віце-президента банку «Шомут» (Shawmut). Протестувальники пікетували будівлю банку в Бостоні, а президент організації Об’єднаних шахтарів Ричард Трумка очолив делегацію 50 страйкарів до міської ради Бостона, яка згодом вилучила міські фінансові активи з цього банку. Врешті Крейг мусив піти з посади віце-президента банку 71.

Міжнародна трудова солідарність — ще одна важлива зброя в руках страйкарів. Делегація Міжнародної конфедерації незалежних профспілок, в тому числі і польської «Солідарності», здається, допомогла переконати Міністра праці Елізабет Доул відвідати страйкарів і призначити посередника, який сприятиме рішенням 72. Об’єднані шахтарі Америки навіть уклали угоду з Федерацією гірників Австралії про те, що австралійські шахти бойкотуватимуть фірму «Піттстон» (тобто відмовляться посилати їй австралійське вугілля) 73.

Тиск адміністрації Джорджа Г. В. Буша старшого, який, без сумніву, був результатом сміливості і завзяття шахтарів, допоміг врегулювати справу. В 1994 році у справі «Об’єднані шахтарі Америки проти компанії “Беґвелл” (Bagwell)» Верховний суд звільнив профспілку від значної частини штрафів, накладених державними судами за неповагу до суду 74. Страйкарям частково вдалося захистити свої права і зарплати через творче поєднання страйку, масових ненасильницьких акцій громадянської непокори та громадської підтримки, численних коаліцій, корпоративної кампанії, міжнародної трудової солідарності, окупації робочих місць тощо. Вони показали переваги бойової, але дисциплінованої та добре організованої класово-свідомої соціальної профспілкової організації, заснованої на демократичній ініціативі профспілкових членів, залученні всьго колективу, солідарності та взаємодопомозі.

Заключні зауваги

Державна влада і корпоративне керівництво часто сприймають масові страйки, що впливають на суспільний лад загалом, не тільки як боротьбу за конкретні вимоги, а розуміють, що ця боротьба містить елементи протистояння встановленим відносинам в економіці та суспільстві. Це особливо стосується тих випадків, коли профспілкова бюрократія втрачає контроль над страйкарями, і робітники починають виходити за межі звичних рамок ієрархічних відносин. Це також правдиво в тих випадках, коли страйкарі, не впевнені в силі легалізму, беруть участь в позаправовій діяльності, щоб збільшити втрати для компаній та уряду.

Стурбованість таким потенціалом, а також прагнення прибутку були причинами заборон страйків, пов’язаних з питаннями охорони здоров’я та безпеки у вугільній промисловості 75, а також призвели до використання тимчасово найнятих працівників під час страйку авіадиспетчерів у 1981 році попри шкоду громадській безпеці та до звільнення всіх 11 345 страйкарів, знищення їхньої профспілки, внесення їх до чорних списків, щоб унеможливити подальше працевлаштування в державних установах 76. За нагальної потреби збереження порядку переважало над бажанням мати пристойний імідж: навіть страйкарі «Детройт ньюз» і «Детройт фрі прес» зрозуміли це, коли в 1995 році охоронці «Венс» і поліція використали газову атаку, побили й заарештували їх. Питання приватного і державного співробітництва в боротьбі зі страйками постало ще раз, коли Буш і Чейні нещодавно уклали контракт з охороною «Венс» (відомою своїм горезвісним антипрофспілковим минулим не тільки в «Піттстон» і в Детройті, а також під час страйку газетярів у Сіетлі, страйку водіїв автобусів компанії «Ґрейхаунд», працівників «Катерпіллар» і «Бріджстоун» тощо) про послуги приватної охорони в Іраку 77.

Шляхом бойкоту підприємств та установ і припинення відносин гноблення й експлуатації працівники можуть у значній мірі повернути собі міць, яку вони «делегували» працедавцеві. Тим не менш, спрощена теорія влади і впливу, яка грунтується на згоді, не є повністю адекватною 78. Не тільки існує небезпека недооцінювати роль «підсвідомого» ​​або «напівсвідомого» (а також матеріальної конституції свідомості) в цьому редукціоністському підході — він також не здатен повністю пояснити наслідки того, що «погрози, а також використання приватних армій, поліцейських і військових є постійним фактором формування так званого «американського консенсусу» 79.

Проте існують межі ефективності насильницьких методів боротьби проти страйку. Уповільнення темпів роботи, робота за правилами, страйки-лікарняні та інші форми «внутрішньої гри» може бути важко зрозуміти і ще важче контролювати. Корпоративні кампанії і бойкоти іноді здатні завдати шкоди корпорації з мінімальним ризиком для робітників і трудових спорів. Коаліції працівників у громадах і політичні кампанії можуть служити могутнім захистом від односторонніх дій корпорацій та державних репресій. Дисциплінований ненасильницький опір (у тому числі масові страйки) здатний заручатися широкою підтримкою, порушувати звичайний хід справ і викликати своєрідний вид політичного «ефекту джиу-джитсу», коли агресія обертається проти агресора 80, як це було в Лос-Анджелесі 1991 року, коли суспільний гнів через напад поліцейських на сотні двірників-іммігрантів під час маршу змусив власників будинків і підрядників підписати нові профспілкові контракти.

Демократична соціальна зміна є важким, непевним, складним процесом. Тим не менш, попри всі зусилля проти неї, вона все ще можлива.

Джерело

Читайте також:

Милитаризация трудовых конфликтов

Я дал по морде начальнику

1918-1921: захваты фабрик в Италии и Красное Двухлетие

Ґрамші та синдикалізм

Примітки:

  1. Дивись, наприклад, Rosa Luxemburg, Mass Strike; Rudolf Rocker, Anarchism and Anarcho-Syndicalism або Cedric Durand, For a New Strategic Model, International Socialist Tendency Discussion Bulletin, No. 7, 2006, p. 10. ↩
  2. Дивись, наприклад, Patricia Parkman, Insurrectionary Civic Strikes in Latin America: 1931–1961, Albert Einstein Institution Monograph Series #1, http://www.aeinstein.org/organizations26f1.html. ↩
  3. Hugh Davis Graham and Ted Robert Gurr, The History of Violence in America: A Report to the National Commission on the Causes and Prevention of Violence, Bantam Books, New York, 1969, p. 386. ↩
  4. Ibid., p. 367. ↩
  5. Ibid. ↩
  6. Ibid., p. 368. ↩
  7. Joel Seideman, American Labor from Defense to Reconversion, University of Chicago Press, Chicago, 1953, p. 235. ↩
  8. Richard B. Johnson, Government Seizure in Labor Disputes, University of Pennsylvania Press, Philadelphia, 1948, p. 106 in Jeremy Brecher, Strike!, South End Press, Cambridge, MA, 1997, p. 246. ↩
  9. Jeremy Brecher, ibid., p. 246. ↩
  10. Harry S. Truman, Memoirs, Vol. 1, Garden City, Doubleday, 1955, p. 504 in Jeremy Brecher, ibid., p. 247. ↩
  11. Hugh Davis Graham and Ted Robert Gurr, op.cit., p.366. ↩
  12. Perry Norwell Co., 80 NLRB 225 at 239 in ibid., p. 369. ↩
  13. Steven E. Abraham, The Impact of the Taft-Hartley Act on the Balance of Power in Industrial Relations, American Business Law Journal, Vol. 33, 1996, p. 5-6. ↩
  14. Hugh Davis Graham and Ted Robert Gurr, op.cit., p. 375. ↩
  15. Ibid., p. 376. ↩
  16. Ibid., p. 381. ↩
  17. Richard A. Brisbin Jr., A Strike Like No Other Strike: Law and Resistance during the Pittston Coal Strike of 1989-1990, The John Hopkins University Press, Baltimore & London, 2002, p. 51. ↩
  18. Інтерв’ю з колишнім працівником пошти у Лондоні, СК, 2005. ↩
  19. Поряд із багатьма іншими, Glaberman i Faber вказують на подібний хоча й не ідентичний підхід «якраз вчасно» («just-in-time»), яким можна підірвати виробництво (Martin Glaberman & Seymour Faber, Working for Wages: The Roots of Insurgency, General Hall, Inc., New York, 1998, p. 79). ↩
  20. American Postal Workers’ Union history, http://www.apwu.org/about/history.htm ↩
  21. Jeremy Brecher, op.cit., p. 258. ↩
  22. President’s Commission on Postal Organization, headed by Frederich R. Kappel, quoted in Wall Street Journal, March 19, 1970 in Brecher, ibid. ↩
  23. Jeremy Brecher, op.cit., p. 261. ↩
  24. William Gardner Bell, Department of the Army Historical Summary — Fiscal Year 1970, Center of Military History, United States Army, Washington, D.C., 1973, http://www.army.mil/cmh/books/DAHSUM/1970/chII.htm. ↩
  25. Washinton Post, March 22, 1970 in Brecher, ibid., p. 259. ↩
  26. Brecher, ibid., p. 260. ↩
  27. The Strike That Stunned the Country, Time, March 30, 1970, http://www.apwu.org/news/burrus/2007/update09-2007-031907-iretdoc.pdf. ↩
  28. Ibid. ↩
  29. Ibid. ↩
  30. Ibid. ↩
  31. Ibid. ↩
  32. Ibid. ↩
  33. Ibid., p. 260. ↩
  34. Brecher, op.cit., p. 280. ↩
  35. З яких, як повідомляється, 12 764 були військовими — 6 839 з Національної гвардії, 5 175 військових запасу і 750 солдатів регулярної армії, за підтримки сил морського запасу, повітряних сил, повітряної Національної гвардії і морських піхотинців (William Gardner Bell, ibid.). ↩
  36. Ibid. і Brecher, op.cit., p. 261. ↩
  37. Ibid. ↩
  38. Wall Street Journal, May 1970 in Brecher, ibid. ↩
  39. Times, op.cit. ↩
  40. Richard A. Brisbin Jr., op.cit., p. 2. ↩
  41. Ibid., p. 3. ↩
  42. Brecher, op.cit., p. 331. ↩
  43. Brisbin, op.cit., p. 138. ↩
  44. Ibid., p. 142. ↩
  45. David Bacon, The New Face of Unionbusting, http://dbacon.igc.org/Unions/02ubust0.htm. ↩
  46. Robert Michael Smith, From Blackjacks to Briefcases: A History of Commercialized Strikebreaking and Unionbusting in the United States, Ohio University Press, Athens, 2003, p. 121-24. ↩
  47. Los Angeles Times, June 24, 1989, pt. 1, 1, in Robert Michael Smith, ibid., p. 125. ↩
  48. Ibid., p. 125. ↩
  49. Brisbin, op.cit., p. 154-58. ↩
  50. Ibid., p. 163. ↩
  51. Brecher, op.cit., p. 332. ↩
  52. Barbara Kopple and Bill Davis (directors), Out of the Darkness: The Mineworkers Story, Labor History and Cultural Trust, Washington, DC, 1990 in Richard Brisbin, op.cit., p. 129. ↩
  53. Jim Green, Camp Solidarity: The United Mineworkers, the Pittston Strike, and the New ‘People’s’ Movement in Jeremy Brecher and Tim Costello (ed.), Building Bridges: The Emerging Grassroots Coalition of Labor and Community, Monthly Review Press, New York, 1990, p. 22. ↩
  54. Brisbin, op.cit., p. 2. ↩
  55. Див. William J. Puette, Labor Buried Alive: The Mine Workers’ Pittston Strike in Through Jaundiced Eyes: How the Media View Organized Labor, ILR Press, Ithaca, 1992, p. 117-135. ↩
  56. Brecher, op.cit., p. 332. ↩
  57. Brisben, op.cit., p. 161. ↩
  58. Brecher, op.cit., p. 332. ↩
  59. Brisbin, op.cit., p. 176. ↩
  60. Brisbin, op.cit., p. 1. ↩
  61. Labor Notes, March 1990 in Brecher, op.cit., p. 332. ↩
  62. Ibid., p. 332. ↩
  63. Brisbin, op.cit., p. 1-2. ↩
  64. Ibid., p. 161-62. ↩
  65. Ibid., p. 162. ↩
  66. Ibid. ↩
  67. Ibid., p. 149. ↩
  68. Ibid., p. 134-35. ↩
  69. Brecher, op.cit., p. 332. ↩
  70. Ibid. ↩
  71. Ibid., p. 333-34. ↩
  72. Brecher, ibid., p. 334. ↩
  73. Brisbin, op.cit., p. 183. ↩
  74. Ibid., p. 3. ↩
  75. Ibid., p. 100. У цьому висновку Brisbin спирається на працю Freeman and Medoff, 1984, p. 242-43; Gross, 1995, p. 251-66; Levy, 1985; Phalen, 1986. ↩
  76. Steve Early, An old lesson still holds for unions, Boston Globe, July 31, 2006, http://www.boston.com/news/globe/editorial_opinion/oped/articles/2006/07/31/an_old_lesson_still_holds_for_unions/. ↩
  77. Jerry White, Private Security Company in Iraq Suppressed Labor Struggles in US, World Socialist Web Site, 7 May 2004, http://www.wsws.org/articles/2004/may2004/vanc-m07.shtml. ↩
  78. Частковий приклад такого підходу див. у Gene Sharp, The Politics of Nonviolent Struggle: Power and Struggle, Porter Sargent Publishers, Boston, 1973. ↩
  79. Brecher, op.cit., p. 274. ↩
  80. Див. Gene Sharp, The Politics of Nonviolent Action: The Methods of Nonviolent Action, Porter Sargent Publishers, Boston, 1973. ↩

Related Articles

0 Comments

No Comments Yet!

There are no comments at the moment, do you want to add one?

Write a comment

Write a Comment

Коментувати

Підписатися

Підписатися по e-Mail

Архіви