Доповідь С.К. на з”їзді АСТ
Кінцевий пункт програми – бездержавне та безкласове суспільство – ми знаємо. Ми також знаємо, які кроки на цьому шляху найперші, – це організація навколо актуальних соціальних проблем. Чого нам бракує – це програми, яка би окреслювала проміжні етапи цього руху.
Виробити таку програму не так просто. В усякому разі, її не можна сформулювати, записавши “на коліні” перші-ліпші популістські вимоги, які спадають на думку. Це яскраво демонструє приклад “Лівої опозиції”. Ця організація, очевидно, керувалась політичною мудрістю троцькістської традиції, яка вимагає у випадку масових виступів висунути перехідну програму. ЛО спробувала це зробити. У результаті народилися такі десять пунктів:
1. НАРОДОВЛАДДЯ ЗАМІСТЬ ВЛАДИ ОЛІГАРХІВ
2. НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ БАЗОВИХ ГАЛУЗЕЙ ЕКОНОМІКИ
3. РОБІТНИЧИЙ КОНТРОЛЬ НА ПІДПРИЄМСТВАХ УСІХ
ФОРМ ВЛАСНОСТІ
4. ВВЕДЕННЯ ПОДАТКУ НА БАГАТСТВО
5. ЗУПИНЕННЯ ВИВОДУ КАПІТАЛІВ У ОФШОРИ
6. РЕАЛЬНЕ РОЗМЕЖУВАННЯ ВЛАДИ ТА БІЗНЕСУ
7. СКОРОЧЕННЯ ВИТРАТ НА БЮРОКРАТИЧНИЙ АПАРАТ
8. РОЗПУСК “БЕРКУТУ” ТА ІНШИХ СПЕЦПІДРОЗДІЛІВ
9. ДОСТУП ДО БЕЗКОШТОВНОЇ ОСВІТИ ТА МЕДИЦИНИ
10. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРЕДИТНОГО ЯРМА МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
(повний текст див. на сайті гасло.інфо)
Брак системного підходу породив програму, що являє собою еклектичну суміш актуальних реформ (1, 4-10) та гасел-фетишів, скопійованих із написаної Троцьким у 1938 році Перехідної програми IV інтернаціоналу (націоналізація, робітничий контроль).
Троцький у 1938 році намагався розв’язати проблему переходу від капіталістичного повсякдення до революції. У його перехідній програмі не так і багато проектів “як нам обустроїть країну”, зате вона містить стратегію розбудови пролетарських організацій. Перехідні гасла, за Троцьким, мають орієнтувати клас шукати відповіді на актуальні проблеми, що постають перед ним, через свої організації.
Яку ж задачу ставлять перед собою епігони троцькізму сьогодні? Дослівно: “Пункти сформульовані досить помірковано з метою залучити найширше коло організацій. Не приховуємо, що для нас це не стільки реакція на події, що відбуваються, скільки крок до формування сучасної лівої політичної сили, здатної впливати на владу і просувати альтернативу суспільному ладу.”
Тобто програма ЛО, по суті, покликана розв’язати задачу побудови “лівої єдності” навколо ЛО. Жодного натяку на аналіз економічної та політичної ситуації. Як націоналізація та робітничий контроль вплинуть на стан економіки та життя експлуатованих мас? Відповіді на це питання ми в ЛО не знайдемо.
Натомість тов. Д.Г. у проекті своєї доповіді для з’їзду АСТ пропонує в якості позитивних економічних вимог безкоштовний проїзд, заморозку тарифів у житлово-комунальній сфері, перерахунку прожиткового мінімуму з урахуванням оренди житла чи іпотеки, а також одночасного зниження пенсійного віку, скорочення робочого тижня та збільшення відпусток.
Однак ці гасла по суті ніяк не пов’язані з першою частиною його доповіді, де міститься характеристика економічної ситуації в Україні. Основну проблему ідентифіковано правильно – це моральна та фізична застарілість основних виробничих потужностей, з якої випливає необхідність інвестицій в оновлення технологічної бази. Тов. Горбач робить висновок, що пролетаріат має змусити українську буржуазію спрямовувати прибутки на розвиток виробництва. Проте як наведені вище вимоги у разі їх задоволення цьому сприятимуть?
Очевидно, що збільшення соціальних витрат як задача на найближчий час суперечить програмі інвестицій в оновлення виробничих потужностей (хоча в перспективі зростання продуктивності праці створило би базу для збільшення соціальних фондів), адже вони мають одне джерело – національний продукт. Або більше інвестицій у розвиток виробництва, або кращі пенсії, освіта та медицина тут і зараз. Ситуація, якщо її гранично спростити, – це дилема землероба, який розмірковує, чи спожити надлишок врожаю цього року, чи зберегти, аби засіяти ним більшу ділянку навесні.
Ліберальна відповідь на дилему – це відома всім політика жорсткої економії: скорочення соціальних фондів, і як наслідок – збільшення доступної для реінвестування додаткової вартості.
Натомість серйозна ліва програма має продемонструвати, як можна модернізувати виробництво разом із якщо не розширенням, то принаймні збереженням соціальної сфери.
Ясно тільки, що сама лише націоналізація чи навіть перехід підприємств у руки трудових колективів нічого не вирішать – адже це будуть ті самі підприємства, з тим самим обладнанням і в тій самій світовій економічній ситуації.
Але чи можливий взагалі “лівий” вихід із цієї ситуації? Чи може нам варто просто затягти паски та триматися?
Гадаю, можливий. Візьмемо житлове будівництво у Києві та інших великих містах. З точки зору здорового глузду маємо парадокс: у країні, де населення систематично скорочується протягом більше ніж 20 років, існує попит на нове житло, причому попит явно ажіотажний, із завищеними цінами. Однак квартири не є засобами виробництва, і їх використання прибутку не створює. Тому вартість цього житла через систему виплат за іпотечними кредитами по суті покривається за рахунок фонду заробітної плати.
Тож економічний ефект від житлового буму в Києві та інших великих центрах у цілому негативний: він підвищує кінцеву ціну робочої сили без суттєвого зростання рівня життя.
Київ росте за рахунок міграції з регіонів, де немає роботи. Там часто ще досить нове житло залишають мешканці, воно деградує та руйнується. А що якби такі самі кошти, які вкладено в житлове будівництво (а це десятки, якщо не сотні мільярдів доларів), було витрачено на модернізацію підприємств та інфраструктури у регіонах? Ефект, ясна річ, залежить від конкретного сценарію: скільки та у які підприємства вкладалось би. Але думаю, значна частина цих людей, якщо не всі вони, могли би до Києва не доїхати. Кожна гривня, яка зараз просто витрачається на переоцінене київське житло, могла би приносити реальний прибуток.
Однак серед суб’єктів капіталістичної системи нема жодного, який міг би мислити такими масштабами: йдеться. очевидно, про комплексні програми регіонального розвитку. Приватні корпорації зайняті максимізацією власних прибутків, а держава після демонтажу планової економіки перетворилась на інструмент тих-таки корпорацій.
Житло – лише один приклад прихованих ресурсів економіки, які можуть бути вивільнені та спрямовані на оновлення виробництва за раціональної організації. Гадаю, що детальний аналіз міг би їх виявити значно більше.
Та проведення такого аналізу не може бути справою однієї лівої групи, що налічує кілька десятків людей. Серйозний аналіз та обгрунтована ліва економічна стратегія можуть бути лише результатом тривалого обговорення, де не просто висловлюються експертні оцінки, але різноманітні групи трудящих озвучують та узгоджують свої інтереси.
Ми можемо лише ініціювати цей процес. Думаю, що орієнтація на вироблення реальної лівої економічної стратегії може бути коротко висловлена двома вимогами:
1. Відкритий (партисипативний) бюджет
2. Відкритий (партисипативний) план розвитку економіки
Партисипативний бюджет передбачає вироблення бюджету “знизу”, через відбір пропозицій від населення. Цей спосіб розподілу коштів вдало застосовується у бразильському Порту-Алегре.
Партисипативне планування – аналогічний процес – застосовується на місцевому рівні у ПАР.
Вимога відкритого бюджету є готовим спільним знаменником для всіх наших соціальних кампаній. Коли ми протестуємо проти антисоціальних деформ, ми й нині по суті намагаємося взяти участь у бюджетному процесі явочним порядком. Тож ми можемо кричати: “Ні скороченню витрат на медицину – дайош відкритий бюджет! Ні деградації освіти – дайош відкритий бюджет!” і т.д.
Але як це все пов’язане з нашею кінцевою програмою – бездержавним та безкласовим суспільством? Порівняно зі скасуванням приватної власності партисипативне планування та партисипативний бюджет можуть здатися реформістськими вимогами. Проте досвід реального соціалізму демонструє, що скасування приватної власності не можна розуміти у суто правових термінах. Оголошення засобів виробництва загальнонародною власністю в СРСР лише замінило фігуру капіталіста на чолі підприємства фігурою державного бюрократа, мало що змінивши в режимі експлуатації.
Очевидно, правовий статус власності є лише формою. Але в чому ж може полягати зміст? Зміст приватної власності – у соціальному поділі праці, поділі на розпорядників та виконавців і підкоренні других першим. А скасування приватної власності, якщо його розуміти по суті – це перегляд такої ситуації, повернення собі впливу на прийняття економічних рішень. Тому очевидно, що партисипативне планування, яке нав’язу.ться панівним класам прямою дією, набагато ближче до цієї суті, ніж, наприклад, формальна націоналізація.
Ідея партисипативного планування за означенням спрямована на те, щоб об’єднувати різноманітні групи у процесі колективного узгодження спільних економічних проектів. Ми можемо спробувати згуртувати соціальну коаліцію навколо неї. Наша ж спеціальна задача як радикалів полягає в тому, аби це не перетворилось на черговий проект класового миру та єдності всіх з усіма. Партисипативне планування має втрутитись у ключові питання розподілу багатства та влади.
Це значить, що план має розроблятись – і ми маємо наполягати на цьому – не з огляду на наявний розподіл власності, а ігноруючи його. Ми повинні пропонувати експропріацію капіталу в якості засобу реалізації економічного плану. Наприклад, у тому випадку, коли власник саботує його виконання, трудовий колектив має брати підприємство під свій контроль – легалізація подібних захоплень буде важливою політичною задачею. Загалом, навколо ідеї відкритого плану ми маємо згуртувати такий рух, який був би здатен сказати капіталу та його державі: “Розвивайте виробництво або йдіть геть” – і підтримати цей ультиматум прямою класовою дією.
Аудіофайл доповіді і дискусії буде оприлюднено пізніше.
По темі:
Самые вредные законопроекты 2013 года
Резолюція з’їзду АСТ. «Про фемінізм та анархізм»
Резолюція з’їзду АСТ. «Про історичну традицію. Анархізм та націоналізм»
