Пенсійна реформа у дзеркалі політичної економії

тов. Джон Доу

Євроремонт – 2012, або потрійне перекладання відповідальності

„Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2012 року.” Так формулюється перша стаття „Перехідних положень” у складі „проекту Закону України Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи” станом на 05.07.2011, після врахування та неврахування всіх поправок. У відповідній „Порівняльній таблиці” вона стоїть під №18, у версії, оприлюдненій наступного дня (06.07.2011) – фігурує як пункт 1 розділу ІІ. Закон прийнятий ВР України 07.07.2011.

За редакцією, прийнятою в першому читанні, він мав би вступити в дію 1 вересня 2011 року.

Таке от відтермінування і дає нам право перейменувати його у „Євроремонт”. Вже ж і годинник Final count down на Хрещатику встановили, аби ніхто не сумнівався у доленосності року Євро-2012… Але про це пізніше, зараз – про суть законопроекту.

Насправді-то, його писала дуже недурна людина. Всі апріорі, які можна було б проти нього висунути, у ньому враховані заздалегідь, хоча на них навіть і не звертала уваги громадська думка. Вона ж бо оберталася здебільшого довкола збільшення пенсійного віку та максимуму у 10 мінімумів.. А от подивімося на більш суттєве (пункт 4 тих самих „Перехідних положень”, тобто ІІ розділу, у „Порівняльній таблиці” №26):

„4. З метою недопущення зменшення заробітної плати найманих працівників у зв’язку з перерахуванням страхових внесків до Накопичувального пенсійного фонду підприємства, установи і організації незалежно від форми власності та фізичні особи, які використовують найману працю, провадять:

збільшення суми фактичних витрат на оплату праці, визначених Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, за рахунок зменшення нарахувань на зазначені суми для роботодавців;

підвищення протягом поетапного збільшення розміру страхових внесків до Накопичувального пенсійного фонду заробітної плати всіх працівників таким чином і в таких розмірах, щоб після відрахування страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та податку з доходів фізичних осіб заробітна плата, що підлягає виплаті, не була нижчою фактично виплаченої заробітної плати за рік, що передує року збільшення розміру страхового внеску до Накопичувального пенсійного фонду.”

Отак всі підприємства й установи, а також фізичні особи, заходилися провадити збільшення суми фактичних витрат… Але давайте поки що приділимо увагу політекономічному змістові того, що тут пропонується, без врахування реальної психології бізнесу. Суть полягає в отакому:

Закон „Про збір…” від 1997 року передбачав, що платниками у пенсійний фонд мають бути роботодавці – „Стаття 1. Платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування є:

1) суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об’єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників”.

Тобто, відповідальність за пенсійне забезпечення громадян України, що працюють за наймом, покладалася на працедавців, а не на них самих, – у нинішньому ж проекті все навпаки. Хоча позірно і не навпаки: збільшують же „суму фактичних витрат на оплату праці” – і „за рахунок зменшення нарахувань на зазначені суми для роботодавців”. Проте елементарна політична економія (за Марксом, звісно, не за Мізесом і Хайеком) вкаже вам, що таким от розчерком пера перекладається відповідальність за пенсійне забезпечення з капіталу на працю. Вся новостворена вартість, як відомо з першого тому „Капіталу”, ділиться на необхідну та додаткову (російською „вновь созданная стоимость, необходимая, прибавочная стоимость»). Те, що раніше обкладалося „Збором”, належало до царини вартості додаткової, привласнюваної капіталістом, із якої він гарантував свого робітника. Необхідна же вартість – приблизний еквівалент зарплатні – лишалася тому на відтворення його робочої сили (зараз, а не на старості). Тепер ми переносимо все це у царину вартості необхідної, тобто безпосередньо в зарплатню. Роботодавець же слухняно її збільшує – і що?

„Заробітна платня є витратами на утримання й відновлення сил робітника.”[1] Це навіть не Маркс, це – Прудон зразка 1840 року. А от і Маркс зразка 1847 року: „Заробітна платня, тобто відносна вартість або ж ціна праці, визначається робочим часом, необхідним для виробництва всього того, що необхідне для утримання робітника.”([2]) Потім іде ще цинічна цитата із Д.Рікардо – зі змістом: „зменшіть витрати – і впаде зарплата”. І все! Ніхто не стане збільшувати, бо схотів С.Тигіпко…

(Зазначимо між іншим, що як автор законодавчої ініціативи з реформування пенсійної системи в документах виступає М.Азаров, як її суб’єкт – Кабінет міністрів, голова відповідного комітету – В.Хара; але від того ніщо не міняється).

Зарплатня визначається ринком праці. Вона не може підлягати автоматичному збільшенню на ті суми, яких роботодавці ніколи й не сплачували. Бо ж не секрет, що чудовий закон „Про збір…” не працював ніколи, а натомість породжував тіньові зарплати у конвертах – звісно ж, без збору. Тепер що, працедавці всіх нелегалів переведуть у легальний сектор і стануть здійснювати „підвищення протягом поетапного збільшення розміру страхових внесків до Накопичувального пенсійного фонду заробітної плати всіх працівників таким чином і в таких розмірах, щоб після відрахування страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та податку з доходів фізичних осіб заробітна плата, що підлягає виплаті, не була нижчою фактично виплаченої заробітної плати за рік, що передує року збільшення розміру страхового внеску до Накопичувального пенсійного фонду”?

Чудово. І з чим же вони порівнюватимуть рік „після відрахування”? Що йому передує? Питання риторичне: не передує нічого, не існувало юридично в них працівника. А в тих, у кого передує який-небудь легальний контракт, теж є спосіб здихатися проблем: бо ж поправка -56- Н.д.Королевська Н.Ю. (Реєстр.картка №241)

„Абзац третій пункту 4 розділу ІІ після слів “внеску до Накопичувального пенсійного фонду” доповнити словами “, проіндексована на величину річної інфляції”, –

була відхилена, і тепер достатньо одного року, аби перекрити зайві 7 відсотків нарахувань просто інфляційним знеціненням реальної зарплатні. Тобто, враховувати голі цифри, тим самим насправді перекладаючи пенсійне забезпечення з кишені додаткової вартості (прибутків капіталу, якщо дуже вже примітивно, не враховуючи різниці між вартістю й ціною) на плечі і так замалої необхідної вартості відтворення робочої сили (що вона замала – підтверджує демографія за роки капіталістичного розвитку України).

Отже, у цьому пункті маємо перше із трьох перекладань відповідальності, присутніх у законопроекті „Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи”.

1.Відповідальність перекладається з працедавця на працівника, фактично ж пенсійні витрати переводяться з додаткової вартості в необхідну. Тим самим знижується необхідна вартість – тобто передбачається, що робітник може жити й іще гірше, а гарантувати собі виживання в старості повинен сам, а не чекати чогось від експлуататора, котрий за рік-два зуміє здихатися всіх підвищень. З точки зору синдикалізму воно, може, й правильно, і Ж.Сорель чимало сторінок присвятив тому, що так званий „суспільний обов’язок” буржуазії, її відповідальність за працівників та щедрість –це „патент на підлеглість, що його видано робітничому класові”.([3]) Але чи здатен зараз сам себе забезпечити, бодай сам себе ідентифікувати, пролетаріат? Питання чергового разу риторичне.

2. Відповідальність перекладається з держави на приватні фонди.

Тобто тепер вже – з необхідної вартості на додаткову, але взяту з інших кишень. Передбачається чомусь, що зняті з утримання пенсіонери зненацька стануть успішними капіталістами і за рахунок перерозподілу додаткової вартості (новоствореної у наступні роки) зможуть компенсувати собі недоплачену необхідну вартість (вже створену й спожиту в роки попередні). Про безглуздість фінансових пірамід такого ґатунку вже достатньо сказано в статті Дениса Горбача від 18.06.2011 . Додам лише питання: чи хто пам’ятає трасти 1990х? А приватизаційні фонди? Я і позараз маю їхніх акцій на 0,25 гривні, ще й запрошення щороку шлють на збори акціонерів – вказуючи нахабно, що в них там є 410 000 грн. на рахунку, але „не обтяжених відповідальністю”.

3. Відповідальність перекладається з того покоління, яке отримуватиме пенсію зараз, на тих, кому зараз до 35. Стаття І, пункт 2:

„Учасниками накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування є особи, які підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню згідно із Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, яким на дату запровадження перерахування страхових внесків до Накопичувального пенсійного фонду виповнилося не більш як 35 років та які сплачують внески/за яких сплачуються внески до накопичувальної системи пенсійного страхування.”

А отримають вони свої внески років так за 30. Якщо отримають. Дещо подібне передбачалося й законом Кравчука від 06.12.91: „Стаття 9. Добровільне страхування додаткової пенсії

Поряд з державним пенсійним забезпеченням трудящі мають право укладати договори добровільного страхування додаткової пенсії. Джерелом для виплати додаткової пенсії в системі Української державної страхової комерційної організації (Укрдержстрах) є страховий фонд, який складається на 50 процентів з особистих внесків трудящих і на 50 процентів – з коштів державного бюджету України.”

І де воно?

Ще одне риторичне питання.

Пригадується, що й за Горбачова якісь такі самі додаткові накопичувальні пенсії створювалися. Де вони?

Відповідь не риторична: там само, де й обіцяні Горбачовською „економікою” автомобілі на сертифікати: платиш зараз, машина за десяток років. 22 роки пройшло; де ж вона їздить?

Там само, де розквітне дивіденд тих, кому зараз до 35 років. Ніде і ніколи.

Якщо по-серйозному говорити, то очевидно, що ніхто ніякою успішною діяльністю пенсійних фондів не спроможний перерозподілити за три десятки років те, що тоді вироблятиметься як ВВП (куди входять і необхідна вартість, і додаткова, мінус „постійний капітал” у формі амортизації й сировини), згідно зі внесками, зробленими сьогодні. Що з воза впало, те пропало; пенсійні виплати поточного року завжди лягають і лягатимуть тягарем на ВВП того самого поточного року.

Начебто, глухий кут.

Але дозволю собі дві пропозиції – одну солідну, а другу не дуже.

Пропозиція перша:

Обкладати високим податком саме додаткову вартість, тобто прибуток капіталу. Високим, за практикою лейбористів та соціал-демократів Європи 1940х-70х (у Британії доходило до 90 відсотків) і перерозподіляти в такий спосіб новостворену вартість поточного року на користь пенсійного фонду.

Зрештою, ті „суспільні фонди споживання”, на які посилається преамбула Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 05.11.1991 №1788-XII, були й лишаються найбільш соціалістичним елементом економіки як радянського держкапіталізму, так і сучасної приватнокапіталістичної системи. Як засвідчує один з найстаріших нині діючих марксистів: „Соціал-демократи Швеції, які здобули, мабуть, найбільші досягнення в інтересах трудящих, стверджують у своїх програмних документах, що капіталізм неможливий без соціалізму, а соціалізм неможливий без капіталізму, бо соціалістичні програми передбачають перерозподіл прибутків капіталістів.”([4])

Не стану довго сперечатися з автором „Виправдання ревізіонізму” щодо вічної необхідності капіталістів. Безкласове суспільство можливе тільки за умов відсутності приватної власності на засоби виробництва. Однак ідеться зараз не про побудову справедливого майбутнього суспільства, а про прагматичну справу тут і тепер. Для неї все сказане має силу.

Примусовий перерозподіл небезпечний, він передбачає поліційну державу. Але до цього врешті-решт приходять всі, кого цікавить доля найманої праці. Навіть „батько матері порядку” (цебто анархії) П.-Ж. Прудон під кінець життя був не проти „гарної економічної поліції.”([5]) І приводом в нього був якраз справедливий перерозподіл новоствореного продукту (так звана ідея „мютюелізму”).

Добре, це – надто ідеалістичні міркування. Звернемося до менш піднесеного дискурсу (анітрохи не менш реалістичного).

Пропозиція друга:

Стосується „Євро-2012”, з якого ми цей текст розпочали. Якщо вже так пов’язалися старт нового закону та початок бойових дій в мирний час (недарма ж федерація футболу радить українській міліції зустрічати гостей чемпіонату посмішками, не як потенційних правопорушників, а просто як фанатів), я пропоную низку заходів, із цим співпадінням пов’язаних:

А) Зарахувати всім киянам, особливо ж освітянам, котрі мусять заради цих „не потенційних правопорушників” весь рік навчати розумного, мудрого й вічного по суботах, а завершити навчання до 05.06.2012, зарахувати рік за три у стаж, як у воєнний час. Закону це відповідає, принаймні Кравчуківському:

Стаття 59. Пільги по обчисленню стажу за період Великої Вітчизняної війни

Робота, незалежно від віку, в тому числі як вільнонайманого складу у військових частинах, і служба, крім військової служби, передбаченої статтею 57 цього Закону, в роки Великої Вітчизняної війни та в інші періоди ведення бойових дій, зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі, а час перебування у фашистських концтаборах, гетто та інших місцях примусового утримання в період війни осіб, у тому числі дітей, насильно вивезених з тимчасово окупованої території у період Великої Вітчизняної війни, – у потрійному розмірі.

Пенсійного фонду такий захід, щоправда, не наповнить; але наповнять його два наступні.

Б) На хвилі ейфорії капіталу від отриманих можливостей приймати тут „просто фанатів”, лунають обіцянки ввести для них безкоштовний проїзд у громадському транспорті. (Для гостей Євро-2012, тобто). У мене є зустрічна пропозиція – ввести для них середньоєвропейський тариф на проїзд. Це приблизно 1 євро за 6 зупинок метро. Виручені кошти перерахувати у пенсійний фонд.

В) Прибутки та доходи, які отримають від обслуговування Євро-2012 та його гостей „суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об’єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників” (цитуємо ще раз закон „Про збір…” 1997 року, Ст.1) не за британським стандартом у 90 відсотків, а бодай за Кравчуківською же нормою „все навпіл” (див. вище Ст..9 Закону від 06.12.91) обкласти 50-відсотковим податком, і виручені кошти перерахувати у пенсійний фонд.

Це не змінить нічого на майбутні роки, новостворена вартість від того не зросте. Але принаймні на 2012 рік пенсійний фонд стане бездефіцитним, і зможе запрацювати найперший пункт Першої статті нового законопроекту:

„Стаття 1. Питання формування накопичувальної системи пенсійного страхування

1. Перерахування страхових внесків до Накопичувального пенсійного фонду запроваджується починаючи з року, в якому буде забезпечено бездефіцитність бюджету Пенсійного фонду України.”

[1] Прудон П.-Ж. Что такое собственность? – М.:КРАСАНД, 2010. – С.106.

[2] Маркс К. Нищета философии. – М. :Мир книги,2007. – С.277.

[3] Сорель Ж. Социальные очерки современной экономики. – М.:КРАСАНД, 2011. – С.34.

[4] Ойзерман Т.И. Возникновение марксизма. – М.:Канон-плюс, 2011. – С.20.

[5] Прудон П.-Ж. Французская демократия. – М.:КРАСАНД, 2010. – С.120.

по темі:

Янукович не підписував закон про Пенсійну реформу

Кабмін розробив план затягування пасків

Масштабная социальная афера проведена тихо

АНОНС АКЦІЇ. 19 липня. Ветувати «пенсійну ДЕформу»!

Пенсійна реформа зменшила українські пенсії на 20%

Реформа пенсионная, а грабят молодых