Автономна спілка трудящих | Автономный Союз Трудящихся | Autonomous Worker's Union

Денис Горбач: Ліберали не можуть придумати нічого кращого, ніж звинуватити політика в нечесності

Жовтень 26, 13:46, 2012

Ти належиш до Автономної спілки трудящих, яка пропонує ідею бойкоту виборів. Як бойкот виборів допоможе подоланню соціальної несправедливості або пробудженню протестної активності? Чи не є неучасть у голосуванні одним із багатьох зол – може трохи гіршим, може трохи кращим – ніж голосування за будь-яку партію або кандидата? 

Так, більшість членів АСТ беруть участь в антивиборчій кампанії. Ми доносимо ідею про беззмістовність участі у виборах і про те, що бойкот був би єдиним раціональним вибором для громадянина, який належить до трудящих класів. На відміну від ліберально налаштованої інтелігенції, яка в 2009 р. відмовилась підтримувати будь-кого з кандидатів у президенти й отримала прізвисько «противсіхи», ми вважаємо так не тому, що нам не подобається асортимент кандидатів і партій – ми хочемо закрити всю лавочку, незалежно від того, який товар туди завезли. Продовжуючи ліворадикальну традицію, ми виступаємо проти представницької демократії як такої, натомість пропонуючи механізми прямої демократії (систему рад, фабзавкомів, асамблей тощо), які дійсно можуть забезпечити участь широких мас трудящих у прийнятті рішень.

Усе це речі не нові і добре відомі, але про них варто нагадати в той час, коли велика частина «ліворадикальних» активістів захопилася парламентаризмом. Хтось балотується сам, причому замість обіцяної «пропаганди соціалізму» в кампанії таких кандидатів ми бачимо звичайний популізм, який не відрізняється від того, що говорять їхні конкуренти. Інші вболівають за товаришів або, в усякому разі, мріють про те, щоб одного дня з’явилася політична сила, за яку таки не буде соромно голосувати. Тобто, навіть у ліворадикальному середовищі нормою стає участь в електоральних ритуалах; ось і ти формулюєш питання так, що я маю доводити, чим бойкот кращий за голосування. Натомість тягар доказу тут має бути перекладений на того, хто захищає участь у голосуванні. Моя теза полягає в тому, що в даних умовах ані участь у виборах, ані бойкот ніяк не допоможуть «подолати соціальну несправедливість» або «пробудити протестну активність». Похід на виборчу дільницю лише засвідчить виконання беззмістовного «громадянського обов’язку» і підтримку парламентаристської системи. Не використання її в своїх цілях (які цілі можуть бути у пролетаря на виборах 2012 р. – збільшити капіталізацію якого-небудь Кличка, чи що?), а саме законослухняну підтримку, бо «а як же інакше?». Дія, приблизно настільки ж позбавлена сенсу, як і, скажемо, співання державного гімну щоранку. Шкоди від цього особливої нема, як і користі – але навіщо? Втім, у кожного, звичайно, свій фетиш.

Небезпеки епідемії парламентського кретинізму відзначав ще Маркс у «18 брюмера…»: за його словами, ця хвороба «уражених нею тримає в полоні уявного світу і позбавляє всякого розсудку, всякої пам’яті, всякого розуміння грубого зовнішнього світу». Особливо комічно, коли ця пошесть шириться Україною в той самий час, коли вся Європа охоплена протилежними настроями: «окупаї», «індігнадос» та інші виступають проти представницької демократії, проти парламентаризму, за демократію пряму. Та й у нас насправді, згідно з опитуваннями, більше половини населення не вірять у вибори та не довіряють парламенту, а ще більше людей вважає, що жодна парламентська партія їх не представляє. Тобто «страшно далекі від народу» не бойкотисти, а якраз новонавернені прихильники парламентаризму.

Теоретично я особисто не маю нічого проти використання механізмів представницької демократії з утилітарною метою. Наприклад, іноді люблять згадувати, як синдикалістська спілка IWW підтримувала соціаліста Юджина Дебса на президентських виборах 1908 р. (щоправда, згодом вобблі більш рішуче відмежувались від представницьких механізмів, Соцпартія з синдикалістами розірвала всі стосунки і внаслідок цього втратила майже половину членства). Коли існує реальна можливість досягти якихось радикальних змін на краще або (частіше) небезпека, яку можна усунути через парламентські вибори – можливо, є сенс голосувати. Але невже в нас зараз на порядку денному стоїть проходження в Верховну Раду хоча б одного революційного соціаліста? До того ж, варто згадати, що ідею переходу до соціалізму парламентським шляхом активно пропагувала на початку ХХ століття німецька соціал-демократична партія – з відомим результатом. А міжвоєнні “народні фронти” не вартували б виїденого яйця, якби вони являли собою виключно електоральну машину, без масових страйків, демонстрацій і прямої дії. Те ж саме стосується здобутків післявоєнної соціал-демократії. Тобто, навіть якщо ваша мета – просто зробити капіталізм трохи кращим (наскільки це реалістично сьогодні – інше питання), її неможливо досягти регулярним ходінням на вибори. Доведеться організовувати страйки, пікети, вести пропаганду і виконувати інші нудні та складні рухи. Набагато більш втомлююче заняття, ніж голосувати за тих чи інших хазяїв, але й більш багатообіцяюче.

Навіщо в Україні йдуть у Верховну Раду? Яким є соціальний портрет «середнього» кандидата в депутати, чи змінився він порівняно з нинішнім складом ВР?

«Навіщо йдуть у ВР» – це якесь риторичне запитання, на яке навіть якось незручно відповідати. В мене під рукою зараз немає точних даних, але відомо, що вартість передвиборчої кампанії одного кандидата в Києві становить зараз в середньому 5 мільйонів доларів. Відомі також приблизні розцінки на ті чи інші дії вже обраного депутата – голосування за потрібний закон, подання законопроекту, перехід в іншу фракцію. Нарешті, є депутатська недоторканність, яка є чудовим механізмом для захисту капіталіста від переслідувань за неправомірну господарську діяльність. Говорячи мовою політекономії, балотування в ВР – це приклад інвестицій у непродуктивний сектор. Коли вкладати гроші в будівництво нового заводу невигідно або ризиковано, буржуа інвестує їх, наприклад, у твори мистецтва, або в фінансовий сектор, або вкладає їх у виборчу кампанію. У разі успіху такої інвестиційної діяльності мільйонер цілком може розраховувати на те, щоб стати мільярдером – не виробляючи при цьому ніякої надлишкової вартості. Хоча, звичайно, на практиці діяльність у «реальному секторі» продовжується, і депутатський мандат у ній дуже допомагає.

Зараз багато говорять про те, що на цих виборах, мовляв, серед кандидатів по списках і по округах практично немає олігархів. Про це українські чиновники з гордістю повідомили спостерігачів із Європарламенту, як про велике досягнення української демократії. В певному сенсі це дійсно демократичне перетворення: найбагатіші люди країни поступаються депутатськими кріслами тим, кому він потрібніший. Багато хто з «олігархів» регіонального масштабу має шанси вийти на загальнонаціональний рівень. При цьому, звичайно, інтереси олігархічної буржуазії будуть дотримані, навіть якщо її представники не будуть відтепер безпосередньо присутні в парламенті. Українська буржуазна демократія еволюціонує в напрямі західних зразків і стає дійсно представницькою: вона представляє інтереси олігархів, тоді як раніше для них була «пряма демократія». Що це означає для нас з вами – просто цікавий факт, не більше.

Колись Ющенко обіцяв розділити близнюків – політику й бізнес. Натомість вони зрослися ще більше. Чи є в Україні незалежна від бізнесу політика? Чи вона може бути в принципі?

Не просто може бути, а є. Політика – це вуличні акції протесту, заходи прямої дії, окупація фабрик і заводів, формулювання вимог і ультиматумів правлячому класу, організація профспілок і політичних організацій, проведення страйків, пропаганда лівих ідей. На відміну від того, що відбувається на телешоу, це й є політика. І вона таки незалежна від бізнесу – більше того, спрямована проти нього. Є й політична діяльність іншого табору – це просування Трудового кодексу, пенсійної та інших «деформ», економія бюджетних коштів і підвищення приватних прибутків за рахунок зниження доходів трудящих. Це теж політика, але вона не те що залежна від бізнесу, вона ним самим і проводиться. Політична боротьба – це класова боротьба, тобто насамперед боротьба між класами. А не дрібні суперечки між окремими представниками і представницями патриціїв, які періодично просять підтримки в плебсу.

Чи є в Україні випадки, коли капітал почувається комфортно, не маючи прямого впливу на політику? Які форми взаємодії з політикою у великого, середнього, малого капіталу, яка відмінність між ними?

Знов-таки, це залежить від розуміння терміну «політика». Дмитро Фірташ не має депутатського значка, і правляча партія здебільшого проігнорувала його пропозиції при складенні виборчого списку. Але сам Дмитро Васильович очолює Федерацію роботодавців України і Спільний представницький орган профспілок і роботодавців – яка посада може бути більш політичною? Звичайно, без дружніх стосунків із державним керівництвом бізнесу ніяк не можна, особливо великому. Але наразі для жодної з великих ФПГ це не є проблемою. Середня буржуазія, в свою чергу, прагне заручитися тісними зв’язками з владою на регіональному та місцевому рівні, а ще краще – стати цією владою. В міру своїх можливостей тим же займається і малий бізнес. Тобто, держава, як їй і положено, на всіх рівнях з капіталом надійно зрощена. Представники капіталу, якщо їх спитати, з цим будуть радикально незгодні, але порівняй, який вплив має на політику держави заводський робітник, селянин, офісний працівник, домогосподарка – і власник мережі кіосків, директор ринку, гендиректор заводу, банкір, власник холдингу?

В Україні і пропозиція великої політики, і попит на неї формулюються виключно в моральних і особистісних категоріях «чесності», «нових облич» і т.ін. Чому «чесним» політикам не обов’язково мати розумну програму або взагалі жодної програми? Чому, наприклад, «Чесно» не включило дотримання програмних пунктів, передвиборчих обіцянок у список «чеснот» політиків?

Ну, цікавіше буде, якщо на це питання відповість хто-небудь із «Чесно». Я лише можу прокоментувати це з «дослідницької» точки зору: те, що називають у побуті «політикою», сповнене подібних дивних критеріїв, на які відвертається вся увага і навколо яких в результаті і структурується вся «політична» дискусія в мейнстрімних каналах комунікації. Тобто, йдеться не про те, до якого класу належить кандидат, чиї інтереси він виражає, якими будуть наслідки його діяльності в парламенті для трудящої більшості населення. Головне – це бути «новим обличчям», бажано належати до «молоді» чи «молодих професіоналів». Якщо не пощастило – то будь принаймні «перевіреним досвідченим господарником» або «відомим реформатором». Ну чи яким-небудь «озимим поколінням». Коротко кажучи, замість політики панують політтехнології – теза настільки ж давня, наскільки й банальна, хоча за багато років вона не втратила актуальності. Найсмішніше дивитися, як ця популістська політтехнологічна свідомість працює на рівні мажоритарних округів: усі ці кандидати, які рекламують свою «діловитість» або належність до «справжніх дарничан». Або просто універсальний білборд, який я побачив у Львові: під обличчям кандидата – його ім’я і напис: «Молодь – за розвиток Львівщини». Ну хто ж проти молоді? І тим паче, хто може виступати проти розвитку Львівщини?!

Таке ж мислення домінує і серед численних розвінчувачів і викривачів із лав «громадянського суспільства». Вони просто не можуть придумати нічого кращого, ніж звинуватити політика в нечесності. А вовків би вони бичували, якби з’ясували, що вони їдять маленьких звіряток. Моралістичний сліпий підхід, який висміювали ще класики марксизму, але він і досі цілком живий. Чи було би гірше без подібних ініціатив – питання непросте. З одного боку, вони все ж таки роблять корисну роботу хоча б у тому сенсі, що знаходять цікаві факти – фрагменти до колективного портрету правлячого класу. З іншого боку, вони легітимують саму систему (і тих політиків, які пройшли їх контроль – наприклад, кандидати від ВО «Свобода», як з’ясувалося, майже цілком відповідають ідеалам молодих лібералів).

Часто кажуть про те, що картина відносин між владою і опозицією, яку подають ЗМІ, є набагато більш напруженою і конфліктною, ніж реальні стосунки між реальними депутатами; що в їдальні ВР панує повний мир і взаєморозуміння. Іншими словами, що українська буржуазія прекрасно розуміє спільність власних інтересів і готова співпрацювати заради їх просування. Наскільки це відповідає дійсності? Яким є співвідношення конкурентних відносин і спільних інтересів в української буржуазії?

Можу розказати випадок, який колись спостерігав на власні очі: в розпал президентської кампанії восени 2004 р. (більш «напружених і конфліктних» стосунків між різними політичними таборами, ніж тоді, здається, в новітній історії України не було) відбувається якась історія, пов’язана зі студентським гуртожитком, що межував із приміщенням штабу «Нашої України». Здається, студентки поскаржились на якісь незручності від сусідства політиків – суті я не пам’ятаю, але це був медіа-привід для обох таборів, або, висловлюючись мовою опозиції, «чергова провокація влади». На місце події оперативно прибув представник «нашоукраїнського» штабу (здається, це був майбутній львівський губернатор Олійник, але я не поручусь зараз, що саме він) і представник «кривавого режиму» Нестор Шуфрич, а також кілька телеканалів. Кожен із них по черзі виступив перед камерами: один розказав, як влада влаштовує безсовісні провокації і цинічно вплутує до них дітей, інший обурився аморальністю і підступністю опозиції. Після чого знімальні групи почали роз’їжджатись, а політики потиснули одне одному руки, перекинулися парою теплих жартів і теж розбіглися. Навіть для мене, який тоді абстрактно усвідомлював, що «всі вони однакові», це було дуже сильним видовищем. Що сказали би ті, хто «стояв на Майдані»?

Втім, зараз це вже дійсно широко відомий факт, який було неодноразово доведено найбільш неочікуваними перестановками і мандрами депутатів з однієї політичної сили в іншу. Дійсно, це все дрібні непорозуміння, які не можуть стати на заваді реалізації важливих спільних інтересів, які об’єднують правлячий клас. При цьому буржуазія, звичайно, не є монолітною, вона поділяється на багато конкурентних груп – але ідея класової єдності там набагато більше усвідомлюється, ніж серед пролетаріату.

Що «мажоритарка» змінює з погляду можливості впливу виборців на депутатів? Чи змінює вона хоч якось баланс сил між буржуазією і пролетаріатом? Чи свідчить «мажоритарка» загалом або програми конкретних кандидатів по мажоритарних округах про якісь нові стратегії буржуазії?

Єдине, що вона змінює для пролетаріату – вона дала йому можливість заробити на роботі в передвиборчих штабах. Було відкрито тисячі нових, хоч і тимчасових, робочих місць, поліграфічні підприємства були завантажені замовленнями, до того ж було відремонтовано сотні лавочок, під’їздів і дитячих майданчиків, роздано (або продано за пільговою ціною) центнери продовольства – за це авторам нового закону про вибори низький уклін від трудящих верств. Що ж до впливу виборців на депутатів – я навіть не бачу теоретично, як би він міг посилитися. Так само як і баланс сил між класами. Пролетаріат не має ніяких можливостей брати участь у виборах і прекрасно це усвідомлює, тому цілком раціонально намагається урвати собі хоча б невеликі шматки з панського столу, користуючись моментом. Не можна говорити і про висування якихось вимог з боку виборців, які, мовляв, оберуть лише такого кандидата, який відповідатиме їхнім інтересам. Виходячи з цієї ж паразитичної настанови, люди навіть не можуть подумати, що на виборах вони обирають своїх представників, а не хазяїв. Я нещодавно майже побував на одній зустрічі кандидата з виборцями: виборці обговорювали його чесноти і недоліки, і головне для них було те, чим він може допомогти (лавочки-під’їзди), чи можна буде до нього звернутися з якимсь особистим проханням, коли він уже потрапить до парламенту – власне, чи буде він хорошим хазяїном цього округу.

Нових стратегій буржуазії я, відповідно, теж не бачу. Просто відродилися ті прийоми, які використовувалися на виборах 2002 р. За десять років виросло покоління політиків, які не дуже в цьому орієнтуються, для них це щось нове. В цілому ж – нічого небаченого.

У цій кампанії партії менше, ніж раніше, використовують «бігморди» (обличчя на бігбордах) і прізвища, натомість більше вдаються до використання програмних гасел. Як це пояснити?

Реакція на «противсіхів», апатію і цинічне ставлення до особистостей політиків. Якщо немає «нових облич» – доводиться диференціюватися за рахунок порожніх «програмних» гасел. На цьому полі все ще простіше переконати виборця, ніж доводити йому, що ось ця людина насправді не така, як ви про неї думаєте. Вигідніше змістити акценти.

Інтерв’ю взяв Олексій Вєдров для сайту Commons

Див. також:

Спадок Мубарака: класова боротьба триває

“Дортмундская Коммуна” 1919 – 1920

28 жовтня. Київ. Запрошення на конференцію лібертарних лівих

Заява АСТ про вибори 28 жовтня 2012

Related Articles

0 Comments

No Comments Yet!

There are no comments at the moment, do you want to add one?

Write a comment

Write a Comment

Коментувати

Підписатися

Підписатися по e-Mail

Архіви