Про конструктивні профспілки та соціальний діалог

vyhodДенис Горбач

Коли після прийняття закону «Про соціальний діалог» в Україні було створено Національну тристоронню соціально-економічну раду (НТСЕР), її очолив олігарх Дмитро Фірташ, який на той момент уже був головою Федерації роботодавців України та Спільного представницького органу роботодавців на національному рівні. Це викликало жваву реакцію: капіталіст керує органом, який повинен вирішувати конфліктні питання між капіталом і працею! З тих пір керівництво НТСЕР змінилось, зараз її голова – керівник Федерації профспілок України Юрій Кулик. Це не викликає такого інстинктивного відторгнення: все ж таки голова якої-не-якої, а найбільшої профспілкової федерації. Та й антиробітничий Трудовий кодекс розробляв не він, а його попередник. Між тим, погано не те, що органами «соціального діалогу» завідує капіталіст, чиновник чи профбюрократ: проблема в самому «соціальному діалозі». Як він працює – можна подивитися на прикладі трудового спору на «ArcelorMittal Кривий Ріг».

***

Ні для кого не секрет, що корпорація ArcelorMittal давно взяла курс на скорочення виробничих потужностей у європейському регіоні: як і інші металургійні компанії, вони теж страждають від недостатнього попиту і падіння прибутків. І якщо у Франції, наприклад, взагалі йдеться про закриття комбінату у Флоранжі, то в Кривому Розі всіма силами намагаються скорочувати штати, позбавляючись від зайвих робітників. Цю політику керівництво почало вести щойно купило «Криворіжсталь», але до недавнього часу проводились «добровільні звільнення» – коли робітнику, який погоджувався сам звільнитися, виплачували вельми щедру вихідну допомогу. Це ні в кого не викликало особливих заперечень, але наприкінці минулого року мова зайшла про скорочення, зовсім недобровільні. Профспілкова організація, що входить до Профспілки металургів і гірників України (ПГМУ), цьому всіляко опирається, і навіть пару разів організовувала масові акції протесту.

Адміністрація, в свою чергу, намагається відстоювати свою позицію в судах, що в неї не завжди виходить: у березні суд відхилив її вимогу скасувати деякі пункти колективної угоди. В цілому, давно вже назрів і навіть перезрів трудовий конфлікт, у якому робітники мали би всі шанси на перемогу: суспільні настрої були б у даному випадку на їхньому боці, і власник міг би відступитися від своїх намірів, якби зустрівся з таким опором, який демонструють європейські металурги. Проблема в надмірній законослухняності та готовності профспілчан іти на компроміс.

***

4 квітня на конференції трудового колективу було висунуто 13 вимог до роботодавця: забезпечити зайнятість робітників і робітниць, зберегти робочі місця, підвищити заробітну платню, покращити умови праці тощо. З цими вимогами профспілка не пішла організовувати мітинг, не стала напряму виставляти ультиматуми керівництву, не поширила мобілізаційні заклики серед робітництва – а понесла список вимог у Національну службу посередництва та примирення (НСПП), створивши «представницький орган» на чолі з профбосами.

До речі, саме поява НСПП наприкінці 1990-х років поклала край потужній хвилі страйків, запровадивши надзвичайно складну процедуру їх організації: знамениті страйки 1990-х часто були «дикими», неузгодженими ні з якими миротворцями.

На цей раз НСПП відхилила три з пред’явлених вимог, зареєструвавши лише 10. Трудовий спір було зареєстровано 30 квітня; далі, згідно з вимогами закону, на підприємстві було створено примирну комісію. Кожна зі сторін делегувала туди по вісім осіб: делегацію найманих робітників очолив керівник профкому Юрій Бобченко, а сторону роботодавця – директорка департаменту з персоналу Ірина Єфимчук.

Однією з вимог, сформульованих на конференції 4 квітня, було розторгнення трудового договору з пані Єфимчук; але її не те що не звільнили – тепер саме вона займається «замиренням» бунтівних робітників під мудрим наглядом корпоративістської держави.

Адміністрація комбінату заявила, що наполягає на закритій формі проведення засідань примирної комісії – «з метою збереження комерційної таємниці та забезпечення конфіденційності інформації»! Всі вимоги найманих працівників є відкритою інформацією та були оприлюднені в ЗМІ; процес їх розгляду теж не можна назвати комерційною чи банківською таємницею; більше того, закон дозволяє примирній комісії залучати до своєї роботи незалежних посередників, консультуватися з органами влади тощо.  Але роботодавець дозволяє собі довільно визначати що завгодно «комерційною таємницею», на основі цього обмежуючи права робітників.

При цьому в Верховній Раді зареєстровано проект Трудового кодексу, який дозволить звільняти працівника за розголошення комерційної таємниці. Отже, можна буде очікувати звільнень активісток, які поскаржаться в пресі на умови праці або повідомлять про свої вимоги до роботодавця.

Втім, досі не відбулося жодного засідання примирної комісії ані в закритій, ані в відкритій формі. Вона мала почати працювати 23 травня, цю дату запропонувала адміністрація. Але за день до цього адміністрація повідомила профком, що «кіна не буде»: вона звернулася в Окружний адмінсуд Києва з позовом про скасування розпорядження НСПП про реєстрацію трудового спору! Закон є закон: тепер до закінчення розгляду справи ніяка примирна комісія не може збиратися – а раптом і спору нема, а значить, і мирити нема кого?

Як на це знущання реагує профспілка? У традиційний для себе спосіб: скаржиться «в лігу сексуальних реформ». 31 травня ЦК ПМГУ написав відкритого листа до президента, прем’єр-міністра, спікера ВР та голови ФПУ, в якому попросив «виступити проти антисоціальної політики» власника «ArcelorMittal Кривий Ріг». Маючи півмільйона членів, профспілка «висловлює рішучий протест» – шляхом написання «плачу Ярославни»!

Плач цілком обґрунтований: знос обладнання сягає 90-95%, що становить небезпеку для робітників; тривають звільнення; зарплатня піднімається в мінімально можливому за законом обсязі, що суперечить інвестиційним зобов’язанням; обсяг інвестицій у соціальні програми зменшено вдвічі; робітників змушують працювати понаднормово; громадське харчування виведене в аутсорсинг.

Але хіба так на ці проблеми мала би відреагувати профспілка, яка прагне справді відстоювати інтереси робітників? Здається, до їхніх слів би дослухались краще, якби 30 тис. працівників ArcelorMittal влаштували хоча б одноденний страйк, без комісій, примирень, судів і «фількіних грамот». А ризики за «нелегальний» страйк міг би понести пан Бобченко – інакше навіщо йому взагалі імунітет від звільнення, гарантований нинішнім КЗпП? Не кажучи вже про 500 тис. членів ПМГУ, якими хваляться автори листа. Чому ситуація в металургії стабільно погіршується, а про страйки в цій галузі ми чуємо лише тоді, коли власникам заводів, що входять до групи «Приват», знадобилося вибити з держави пільгові тарифи на електроенергію? Навіщо робітничому класу потрібні такі профспілки, для яких верх радикалізму – написати чолобитну до начальства? Невже для того, щоб підписувати лобістські меморандуми, які гарантують хазяям збільшення прибутків? І навіщо нам «соціальний діалог», мета якого – захистити капіталіста від неприємних несподіванок з боку робітників?

Див. також:

Разговорчики в строю: почему невозможен «социальный диалог»?

Дорога до «корпоративної держави» починається в Свердловську

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *